В мене дуже хороша сім’я – чоловік-красень. В шлюбі разом чотири роки, я вже народила маленьку донечку. Їх я просто обожнюю, однак це не дуже подобається моїй родині. Чоловік має ще дві старших сестри, а у мене є рідний брат. Ми – двоє дорослих людей, які самостійно приймаємо рішення, забезпечуємо себе, однак батьки ще не готові нас відпустити. Ми віддалилися від рідних, не так часто телефонуємо, не прибігаємо до них з будь-яких питань, і, я вважаю, що це нормально.
Але от наші рідні брати й сестри продовжують “тісно” спілкуватися з батьками, тому в порівнянні з ними ми маємо вигляд дикунів.
Я дзвоню до батьків раз на тиждень і тут вже з перших хвилин починаю слухати, яка я безсовісна. Але навіщо телефонувати з дня в день, навіть немає про що поговорити, так хоч за тиждень щось цікавеньке трапляється. А розповідати батькам, де я була, що купляла, якось дивно.
Проживають вони в сусідній області, обираємо вихідні й раз в місяць їдемо до його батьків, а на наступний – до моїх. Так виходить, що гостюємо десь близько 5 разів на рік в кожних. Решту часу живемо своїм життям. Хіба це не правильно?..
В родичів ще й постійні претензії, чому ми не приїжджаємо до них на свята чи дні народження… Ми обираємо активний відпочинок, краще у вихідний день поїхати і щось глянути, а не сидіти 5 годин за столом. До того ж чоловік постійно працює, в нас є лише ті вихідні, щоб побути втрьох. От батьки затіяли ремонт і чекали від нас допомоги, а ми якраз в цей період взяли путівки в Єгипет. Так брат ще й досі ображається, чому це ми нічим не допомогли.
Батьки чоловіка також набрали багато кредитів, просили нас, щоб ми погасили, однак зараз ми живемо в орендованому житлі, відкладаємо, що купити власну квартиру, не можемо так розкидуватися грошима. От вон всі висловлюють, кажуть, що ми як не рідні, що я – відламана гілка.
Не знаю, чому вони не можуть дати нам спокій, щоб ми просто почали жити своїм життям, постійно щось треба. Всі на нас ображаються, бо цього року не приїхали додому на Великдень, а провели вікенд в Одесі, і що тут такого?
Я вже втомилася слухати постійні докори. Але хіба це погано – жити своїм життям, своєю сім’єю? Адже ми вже виросли і не зобов’язані звітувати батькам.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!