Батьки зустріли нас досить насторожено, але не показували вигляду. Тільки мама, ледве стримуючи сльози, прошепотіла: «Донечко, ти його справді любиш?»

З Петром ми познайомилися, коли я під час навчання в інституті поїхала у незнайоме містечко на практику. Мені тоді було лише 22 роки. Там до мене почав залицятися він. Чим йому вдалося підкорити моє серце? Сама не знаю. З першого дня я розуміла, що нам не бути разом. Тим паче Петро був неосвіченим, некрасивим і недоглянутим. Однак ми провели разом кілька днів, а потім ще цілий рік листувалися.

Зрештою хлопець запропонував мені приїхати до нього в гості. Я погодилася, про що тепер шкодую. Мені було нецікаво проводити час з Петром, але його мама… Тоді я навіть не здогадувалася про те, що жінка володіла темними силами й мала на меті зробити все для того, аби одружити її сина зі мною.

Зізнаюся, що я не пам’ятаю, як змогла погодитися вийти заміж за Петра. Все відбувалося, немов у тумані. Інтуїтивно мені не хотілося це робити, але язик не слухав мене й мимовільно говорив “так”.

Додому я приїхала з нареченим. Якщо спочатку у мене був стан ейфорії, то зовсім скоро він перетворився на жах. Від одного погляду на мого чоловіка мені ставало соромно, що у мене такий обранець.

Батьки після знайомства зі своїм зятем нічого не сказали, але я бачила сумніви в їхніх очах. 

– Доню, ти дійсно кохаєш його? – все ж наважилася запитати мама. 

Я схвально махнула, але у голові й у серці було безліч сумнівів. У якийсь момент я була готова поділитися ними, але змовчала. 

Почалося подружнє життя, яке тривало близько шести місяців. Одного дня свекруха написала нам листа, мовляв, вона не здужає, тому просить нас приїхати до неї. Дивно, адже у неї були й інші діти, які жили набагато ближче, але по допомогу вона звернулася саме до нас. 

Як я погодилася на цю поїздку теж не пам’ятаю, але як тільки ми наблизилися до рідного села чоловіка, на душі одразу стало веселіше. Здавалося, що кохання до Петра повернулося. Свекруха привітно нас зустрічала і полегшено зітхала, мовляв, тепер усе буде гаразд.

Після цього я поринула в домашні клопоти: готувала, прибирала, дивилася за господарством. Згодом я дізналася, що скоро стану мамою, але роботи від цього стало не менше. Минали місяці й лише у липні я могла повернутися додому, адже мала на це поважну причину: сесія в інституті. Хоча свекруха неодноразово намагалася переконати мене, що мені та освіта абсолютно непотрібна. 

У рідному домі я почувалася вільною, ніби увесь тягар з плечей кудись дівався. Повертатися до чоловіка мені не хотілося, але після останнього екзамену я була змушена це зробити. Довгими ночами я плакала в подушку й мріяла про те, щоб мати зупинила мене й нікуди не відпустила, але ніхто не здогадувався, як я себе насправді почуваю.

Невідома сила тягнула мене в те далеке село. Десь на рівні підсвідомості я здогадувалася, в чому справа, але нічого з цим вдіяти не могла. 

Час до наступної сесії здавався нескінченним. На щастя, єдиною розрадою для мене стала донечка, з якою я няньчилася зранку до ночі. Взимку я знову поїхала до батьків з дитинкою на руках. Зібралися рідні й друзі, щоб подивитися на моє малятко. Серед них була й одна родичка, яка нарешті помітила, що зі мною не все в порядку. 

– А що з твоєю донькою? – поцікавилася вона у матері. 

– Ніби все гаразд, – запевняла та. 

Однак жінка на цьому не зупинилася й влаштувала мені допит, коли ми опинилися на кухні лише вдвох. Я їй все розповіла й почула:

– Оце ти втрапила у халепу, доню. Проте я тобі допоможу, не хвилюйся. У мене також є кілька козирів у кишені, – хитро усміхнулася вона. 

Я зраділа, коли усвідомила, що є шанс на порятунок. За її наказом перед сном я накреслила навколо ліжка коло, одягла свій хрестик і повісила в спальні ікону. Тієї ночі мені приснився дивний сон, у кому я була білим птахом. На ґанку стояла якась стара жінка й кликала мене, але я полетіла геть.

Зранку у моїй свідомості все перевернулося. Я чітко зрозуміла, що не кохаю свого чоловіка й не повернуся до нього.

По речі до свекрухи я поїхала не сама, а з батьком, щоб перестрахуватися. Однак сили жінки були настільки міцними, що ми збиралися кілька днів і шукали причини відкласти поїздку. Добре, що вдома з моєю мамою залишилася донька. Лише любов до неї змусила мене зібратися з силами й покинути дім свекрухи.

У поїзді я вже відчувала полегшення, але наступні кілька років час від часу містична сила тягнула мене до колишнього чоловіка, а звідкись чулися заклики: “Вернись”. У такі миті я лише міцно обіймала донечку й стримувалася з усіх сил. 

Коли моя малеча підросла я розповіла їй свою історію заміжжя, а у відповідь дівчинка сказала:

– Шкода, що я не знайома зі своєю бабусею. можливо, вона б навчила мене магії…

Мені стало страшно, що моя свекруха зможе оволодіти онукою, тому я навіть спалила наше єдине спільне фото. З того часу минуло двадцять років, а мені досі тривожно на душі від єдиної згадки про ту жінку. 

А ви вірите в те, що деякі люди володіють магічними силами? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Vasylyna

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector