Бельгійці, які спочатку з радістю приймали українців, тепер без докорів сумління виставляють їх за поріг

Кожен день, на своїй роботі перекладача в реєстраційному центрі українців у Бельгії, я задаю класичне питання: «Вам українською чи російською перекладати?» І більшість просить російською. 

Усі оголошення тут написані російською, і більшість перекладачів говорять російською. Але відчуття, що я серед своїх, не існує, не тільки через мову.

Є чоловіки з західних областей, яким я майже не перекладаю. Вони говорять румунською або угорською.

Сьогодні багато людей з Чернівецької області та Черкаської було біля мого столу реєстрації. Я мовчу про те, що я теж з Черкаської області, і мої батьки втекли з Ірпеня.

Учора два 30-річні парубки з Палестини переконували мене, що в Одесі триває жахлива війна, тому вони знаходяться тут без жодних документів і шукають допомоги.

Я мовчу про те, що в Одесі живуть моя тітка, дядько і двоюрідний брат, які виготовляють протитанкові їжаки вночі та працюють вдень. Я мовчу, тому що я перекладачка, і вони, мабуть, не знають, що я українка з Ірпеня.

Пошепки

Багато людей, які реєструються, є заробітчанами. Вони працювали в Бельгії, Польщі, Румунії і зараз намагаються отримати тимчасові документи на рік. Ті, хто перетнув кордон після листопада 2021 року, мають штамп та український паспорт, який дає їм право на проживання і роботу в Бельгії на певний період.

Крім того, багато людей звертаються до нас з проханням про допомогу у визнанні свого статусу біженця. Вони розповідають про переслідування, насильство і війну у своїх країнах походження. Ми намагаємося надати їм необхідну інформацію і підтримку, щоб допомогти їм отримати статус біженця в Бельгії.

Щодня я бачу, як ці люди стикаються з різними викликами і труднощами. Вони шукають новий дім, нову роботу, нові можливості. І хоча ми не можемо вирішити всі їхні проблеми, ми стараємося надати їм якнайбільше допомоги і підтримки.

Ця робота нагадує мені про складну ситуацію в Україні, про людей, які втратили свої домівки і шукають безпеки і захисту. Вона також нагадує мені про мої коріння і те, що усі ми є частиною більшого світового співтовариства, де кожна людина має право на гідне життя і захист.

Тому, незалежно від того, якою мовою розмовляють люди, з яких країн вони прибувають або які проблеми вони зустрічають, я стараюся надати їм тепле і відкрите ставлення, а також допомогти їм у всіх питаннях, які вони мають.

Але українців в Бельгії тихо недолюблюють. Сирійці, азербайджанці та й решта післявоєнних жертв, які колись втекли зі своєї країни в Бельгію, але досі не отримали тут документів. Такі ж мами з дітками вже кілька років живуть у притулках і чекають. У них інша стаття про біженців. Без повернення додому. Українцям дають тимчасовий захист. Із тим, що кожен має повернутись у будь-який час, щойно стихне війна. Але дають документи вже за кілька тижнів. Виходить, що для бюрократичної машини українська мама краща за сирійську, яка так само розбомблена росіянами? Краща, бо європейка? Ну, так вони запитують. Без злості. Але з відчуттям несправедливості. Для українців несправедливо, що регіон України ролі не грає.

А як ви думаєте, чи повинна Європа дбати за комфорт українців?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!