Останнім часом мені почало здаватися, що я абсолютно нічого не відчуваю. Новини, проблеми, усі ці страшні події – я наче стала зовсім черствою.
А потім побачила цю картинку і дуже довго плакала. Чому? Сама не знаю. Але ж який біль на цьому полотні. Яка любов. Які страждання.
Ніколи не думала, як це насправді страшно: втратити тих, хто був для тебе цілим життям. З ким колись ділились і біль, і щастя, і плани на життя. А потім – пустота. І нічого окрім неї. І ти, за старою звичкою, так само прикрашаєш гілочку ялинки. Запалюєш святковий вогник, чекаєш великого чуда. Але ж головою розумієш, що його не станеться… Та все одно йдеш до найрідніших. Бо це правильно – збиратися разом у цю ніч. І ці вогні, які ледь видно в суцільній темряві, набагато більше для тебе значать, ніж вогні великого міста.
Хто ця жінка? Невже мати, яка втратила єдину свою дитину, останній проблиск щастя у власному житті? Якими новинами вона прийшла поділитися? Мабуть, розповідає про свою старість. Про малу пенсію, про хвороби… І про свою любов. Кожному ж треба, аби його чули. Правда?
Чи, може, там спочиває не дитина, а коханий чоловік? Так мало життя нам відведено на любов, що втрачати її занадто боляче. Не встигаємо ми набутися коханими. Та ще й не хочемо… Робота, проблеми, гроші, сварки – крутить все це нами, вертить, краде дорогоцінний час! А ми ведемося. Щоб потім шкодувати, плакати, сидіти поміж темних могил і просити Бога, щоб він повернув цей час назад.
Як мало в нас бажання бути поруч з рідними. Простіше ж знайти триста відмовок, аніж раз приїхати до старої матері. Здається, вона буде жити вічно. Нікуди за тиждень не дінеться. А потім – пізно. І душа пуста. І тіло болить, бо з нього вирвали серце.
Я рада, що побачила це полотно. Воно повертає до життя. Нагадує про важливе. Змушує відчувати. А що зараз може бути краще? Не знаю. Та і не хочу, якщо чесно.
Треба спішити бути важливим для когось живого. Бо біля покійних ми ще насидітись встигнемо…
Що ви відчуваєте, дивлячись на цю картину?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!