Мій син дуже чекав початку навчального року. Артем – то така сумлінна дитина, дуже любить літературу, постійно щось читає, навіть улітку. Я записала його на гурток ще того року, вони там вірші пишуть, оповідання, кросворди розгадують і говорять про українських письменників. Після цих занять мій син повертається додому дуже задоволений і мені з захватом розповідає:
– Мамо, ми сьогодні про Франка говорили, в нього нещодавно було день народження!
– Мамо, а ти знаєш, як Франко підписував свої твори?
– А в Мар’яни Савки є ціле своє видавництво, уявляєш? Думаю, у мене теж колись таке буде!
Радості моїй не було меж! А тепер Артем шестикласник. Якось повертається мій син зі школи, кинув рюкзак на підлогу і закрився в кімнаті. Через певний час виходить і заявляє:
– Більше не піду до школи!
– Синку, що сталося? – кажу я.
– Мамо, а це правда, що колись були уроки російської літератури?
– А хто тобі це сказав?
– Та з зарубіжки якась москалька розказувала, що краще вчити Пушкіна, аніж якогось Стефаника! Навіть сучасні письменники, такі як Жадан чи Іздрик, на її думку, з ним не зрівняються!
Я аж за голову взялась. Їй-Богу, що за пропаганда в українській школі? Хто ж її допустив до наших дітей?
Не хотіла так лишати цю справу. Пішла до школи, одразу в кабінет директора. Як викликали цю вчительку, то вона спілкувалась лише російською. Виявилось, що ця пані – біженка з Луганської області, досі живе на виплатах, а захищає свою “Батьківщину”
– Я думаю, что ваши писатели не ровня российским классикам, и Лермонтов, и Тютчев, и Бунин представители настоящей литературы!
– І ви це говорите у час війни, коли російську літературу заборонили?
– А я так всегда говорила!
– Ви не маєте права приймати на роботу людей з такими інтересами.
Я шокована. Хіба місце таким вчителям у нашій школі? Чи можуть вони чогось нормального дітей навчити?
Вибачте. Даних поки немає.