Того вечора до нас знову прийшла свекруха. Стоїться у брудному одязі, хитається, від запаху перегару аж очі виїдає:
– О, Людка, ти дома. Дай сотку, аби я похмелилася.
– Знову? Ви вчора у Міші просили на продукти.
– Та все з’їла. Тобі шкода чи що?
Я видихнула і дала свекрусі 250 гривень:
– Ви хоча б на вечерю залиштеся. Я приготувала..
– Мені ніколи! Все, прощавай.
Побачила з вікна, як свекруха радісно розмахувала грішми та підбігала до якогось чоловіка. Виглядав він геть неохайно, гидко було дивитися.
Вам сподобалася історія? Читайте більше у нашому телеграм-каналі: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Ось так вийшло, що моя свекруха полюбляє випивку більше, ніж свого сина чи онучок. Ще коли я тільки починала зустрічатися з Мироном, то він попереджав, що його мама “дуже дивна людина”.
Ми старалися вилікувати свекруху від алкоголізму, возили до лікарів та психіатрів. Однак, вона все одно тягнулася до пляшки. Навіть коли народилася перша онучка, то вона не прийшла на виписку. Загуляла на тиждень, то так “святкувала”.
Дуже образливо за наших дівчаток. Адже бабуся ні разу не приходила до них у гості, не ходила на свята чи не дарувала подарунки. Та і звідки в неї гроші, якщо вона все витрачає на випивку та закуску?
І коли пенсія закінчується, то вона одразу прибігає до нас. Чоловік через банк оплачує їй комуналку та привозить продукти додому. Однак, свекруха того не цінує і навіть “дякую” не каже.
Єдина людина, якій Мирон завдячує за хороше дитинство – це бабуся Юстина. Вона взяла на себе виховання онука, поки мама пиячила та гуляла. Бабуся Юстина, до речі, дуже хороша та світла людина. Вона живе у селі та часто передає нам домашні продукти з городу та консервацію. А цього літа дівчатка поїхали до неї на всі канікули відпочивати.
Так от. Тиждень тому нам зателефонували з лікарні та повідомили, що знайшли свекруху на дворі без тями:
– Прокапали, стан нормальний. Але ми її ледь витягли з того світу. Якби запізнилися на годину, то не знати, чи вона б вижила.
– І що нам робити?
– Доглядайте за нею. Такі люди не контролюють себе.
Ми порадилися з Мироном та вирішили, що не будемо брати свекруху додому. Так, ми не хочемо жити з нею під одним дахом. Навіщо? Вона стільки років пиячила і про нас не згадувала. І зараз ми ще й повинні її няньчити. Не знати, чи вона не почне водити дружочків на нашу квартиру водити. Або ще красти золото і здавати в ломбард.
У лікарні нам порадили ще стаціонар для таких людей. За нею наглядатимуть лікарі, даватимуть пігулки. Нехай там свекруха цирк показує.
Але натомість до нас переїхала бабуся Юстина. Ми розуміли, що ця зима буде погана. Знову відключення світла, холодна погода. Звісно, у бабусі є генератор, але вона геть не вміє ним користуватися.
Та і в селі їй важко самій. Господарку вже не тримає, сусіди роз’їхалися. З ким їй там навіть чаю випити чи до церкви піти?
Онуки раділи, коли бабуся приїхала до них. Тепер просять, аби тільки вона забирала їх зі школи та відвозила на танці. Щосуботи ходять на прогулянку в парк чи в кіно. Видно, що бабці Юстині також добре, наче розцвіла, весела, ходить та посміхається.
Правда, деякі родичі та сусіди нас засуджують. Бо як це так – бабусю взяли, а для свекрухи місця не знайшлося.
Однак, ні в мене, ні в чоловіка нема бажання бачити її. Вона свій шанс на щасливу родину давним-давно втратила.
Підпишіться на автора у нашому телеграм-каналі, де знайдете нові життєві історії: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!