Того дня я поверталась з роботи стомлена. На душі було важко, нічого не хотілося. Сама не знаю, як це сталося, але раптом я зрозуміла, що стою перед храмом. Я людина далека від церкви, відвідую службу лише Великдень.
Та тієї миті наче щось потягнуло. Увійшла. Людей всередині не було. Лише одна жінка прибирала. Я стояла, роздивлялась. Хотіла помолитися, але ніякі слова не спадали на думку. Тим часом жінка підійшла до свічника й почала відшкрябувати віск. Здавалося, що вона докладає чималі зусилля. Не знаю, чому, але я запитала:
– Вам допомогти?
– Ну, тримай, спробуй.
Я взяла ложку, почала шкрябати, але віск не відходив.
– Це важче, аніж здається збоку.
– Так завжди, робота іншого наче легка, а своя – важка. Як хочеш, візьми ганчірку, протри ікони.
– Я чемно взялась за роботу.
– Бачу чиста душа в тебе.
– Чому ж так думаєте?
– Я тут вже давно працюю, людей чимало приходить, та я бачу їх наскрізь. Рідко хто допомогу пропонує. Знаєш, більшість взагалі приходить для галочки, як то кажуть, або заради того аби на людей подивитися, своїм нарядом похизуватись. Лише одиниці йдуть до Бога з щирою молитвою.
– І ви їх бачите? От я насправді й молитов взагалі не знаю.
– А ти думаєш потрібні лише якісь особливі?
– А хіба ні?
– Головне, щоб щирі, від самого серця йшли. Часом люди слова вимовляють, а про сенс їхній зовсім не думають.
– І це помітно.
– Звісно. Або ж інше – моляться маючи свої приховані наміри. От, наприклад, днями я спостерігала за жінкою, яка прийшла помолитися за здоров’я чоловіка. Каже “Боже, нехай Петро одужає, бо грошей бракує на ремонт. Треба, щоб заробив”. Хіба ж це правильно? Вона ж зовсім не переймається його станом, їй гроші в голові.
– Та чи можна звинувачувати її в цьому?
– Не в тому річ. Егоїзм в церкві зайвий. Сюди треба йти з вдячністю та повагою!
– А чому ви вирішили тут працювати?
– Мій чоловік важко хворів, а врешті його не стало. Я ніде не знаходила собі місця, з друзями спілкуватися не могла. А тоді ноги самі мене в храм привели. Зрозуміла – спокій мій тут. Відтоді щодня приходжу.
– От і мене ноги сьогодні привели.
– То насправді Бог тебе за руку привів.
Мовчки ми продовжили прибирати. А потім я сама не помітила, як почала молитись, простими словами, але вони наче лилися з серця. Жінка це помітила і посміхнулася.
Додому я повернулась, наче з відпустки. Мені було легко і радісно. Розумію, це і є найкраща психотерапія, просто люди самі цього не розуміють. А ви часто ходите до церкви? Знаходите там умиротворення та полегшення?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!