Коли почалась війна я збагнув – не можу залишатись на мирній землі. Звичайно, брати зброю до рук я теж не мав права, та моя місія на цій землі інакша. Слово Боже – моя зброя. Я став капеланом і поїхав на передову.
Там з нашими хлопцями в окопах почувався на своєму місті. І ви не уявляєте, саме в цьому страшному місці, серед обстрілів я відчув присутність Господа. Я допомагав усім, чим міг. Вислуховував кожного, підбадьорював, заспокоював, допомагав віднайти шлях до господа. Навіть затяті атеїсти приходили до мене.
Охочим я дарував шеврони з написами “З Богом за Україну”, “Бог Україну береже”, “З Господом до перемоги”. І ось одного разу до нас приїхали волонтери. Це були особливі люди, адже мало хто наважується вирушати на “нуль”. Раптом до мене підійшов один з них:
– А у вас є ще нашивки з написом “З Господом до перемоги”? Я самий в Бога не вірю, але дружина релігійна, вона вважатиме це оберегом.
– Такі вже закінчилися, але я охоче віддам свою. Ви й не уявляєте, скільки молитов вона чула.
Чоловік взяв шеврон, подякував. Волонтери почали збиратися і сіли в автівку. І раптом нас почали обстрілювати. Буквально перед машиною впав снаряд, та це було справжнє диво – він не розірвався. А тоді зовсім поруч впав інший – і також не вибухнув. На мить час наче зупинився. Усі боялись поворухнутися. А потім волонтери вилізли з автівки. Той, з яким я раніше спілкувався підійшов до мене і міцно обійняв:
– Дякую Вам! Тепер я точно знаю, Бог з нами!
Він заплакав. Ні в кого з нас не було сумнівів – саме Господь захистив нас і не дав снарядам розірватися.
Звичайно, ця війна страшна і ворог нещадний. Гинуть найкращі, та я точно знаю, що вони поруч із Богом. Інакше бути не може. Адже ми воюємо за добро!
А ви як гадаєте, Господь нам допомагає?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!