Мій старший брат Тарас у 2019 році поїхав до Німеччини на заробітки. Він за освітою маляр-штукатур, працював в Україні майстром. Його жінка сама з Києва, тому після весілля він переїхав у столицю жити. Тим паче, теща тоді купила молодятам гарну, трикімнатну квартиру у новобудові.
А мій чоловік з сусіднього села, я пішла у невістки. Свекруха мене дуже добре прийняла у родину. Щодня або через день я їздила до батьків у село, то буквально 10 хвилин на велосипеді. Провідувала маму, щось їй на городі допомагала.
Але життя мого братика у столиці геть не задалося. По-перше, не було нормальної роботи. Ще й жінка дорікала, що він на все готове прийшов, обзивала його альфонсом. Тому Тарас одного дня зібрав свої речі, написав заяву на розлучення та поїхав у село:
– Все, дістало мене те життя в місті. Хочу тут осісти. Все-таки, вдома найкраще. Може, вийде тут якусь нормальну жінку знайти.
Правда, замість жінки він знайшов роботу. І не в селі, а закордоном. Його товариш запропонував поїхати у Мюнхен, робити там ремонти.
– Тарасе, там стільки платять. Ти таких грошей ніколи в руках не тримав. Рік попрацюєш і все, заживеш тут, як король.
А мій брат така людина довірлива. І побачив, яку собі розкішну хату збудував, машину купив. Тому за тиждень зробив всі документи, зібрав валізу та поїхав на заробітки.
Я думала, що Тарас хоча б половину грошей надсилатиме батькам або продукти. Ну як всі типові заробітчани це роблять. Якісь там крупи, солодощі, консервацію.
Ага, звісно! Щоб ви розуміли, за всі ці 4 роки Тарас нічого батькам не дав. Навіть 100 євро не кидав їм на карточки. Сам жалівся, що зарплату затримують, дорога оренда за гуртожиток, треба добиратися двома автобусами до будови. Загалом, щодня я чула нові відмовки.
Тому я з чоловіком допомагали батькам. Ми поставили їм нову черепицю, бо дах страшенно протікав. Минулого літа знесли старий паркан з дощок та збудували кам’яний, та й ковані ворота замовили. Мій Данило допоміг татові навести лад у гаражі, полагодити його старенький опель та докупити нові запчастини.
Добре, що батьки могли звернутися до нас за допомогою. Але сусіди часто пліткували. “Он, старший син на заробітках, але ні копійки не дає”. І я розуміла, що вони мають рацію. Ну як за 4 роки батькам навіть якогось холодильника чи телевізора не купити?
Правда, минулого літа він почав передавати автобусом якісь посилки:
– Ірино, там мають привезти стіл.
– О, то батькам у кухню?
– Ні, то мені. Ти скажи, аби його занесли до літньої кухні, але ту клейонку не знімай.
І так з минулого червня Тарас привіз диван, стіл, крісла, набір інструментів, дві плазми, великі колонки до телевізора, ноутбук та ще якусь дрібну кухонну техніку. Все наказував зберігати у літній кухні та навіть не розпаковувати з коробки.
Тиждень тому він нарешті повернувся додому. І затіяв ремонт, хоче будувати окрему хату на подвір’ї. Чесно, мене це трохи розчарувало. Замість того, аби батьківську хату до ладу привести, їм допомогти, Тарас вирішив окремий палац збудувати. Ну як це виглядатиме потім?
Мало того, брат почав мене підозрювати, мовляв, я крала його техніку:
– А тут десь була мікрохвильовка. Де ти її діла?
– Я її на стріху віднесла, бо не мала місця в літній кухні.
– Та ти брешеш, певно, комусь з сусідів продала!
Я принципово залізла на стріху і знайшла ту проклятущу мікрохвильовку.
Не знаю, як взагалі достукатися до брата. От він собі все найкраще, а батькам нічого. І як він далі з ними житиме? Сам король великий, а рідні у злиднях? Я не можу постійно батьками допомагати, у мене свекруха лежача, дітки маленькі.
Що б Ви порадили нашій читачці? Як їй поговорити з братом на таку складну тему?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!