Будинок для літніх людей. Всього чотири слова, а скільки вони ховають за собою емоцій… Біль, розчарування, смуток і навіть надія.
Усе частіше я помічаю, що в нашому суспільстві про такі організації стараються говорити якомога менше. І не дай Боже тобі сказати, що ти відправив туди своїх батьків. На тебе будуть дивитись як на зрадника, як на невдячну дитину, як на безвідповідального боягуза.
Але я хочу сказати от що: таких розмов не треба соромитись. А людей, які віддали батьків у літній будинок, ні в якому разі не можна осуджувати.
Недавно говорила я зі своєю знайомою, яка кілька років опікувалась хворим татом. Ситуація там, скажу відверто, дуже складна.
Таких впертих людей, як Михайло Семенович, я у своєму житті ще не зустрічала. Усе повинно бути виключно так, як він сказав. І не доведи Господи комусь зробити щось не за його вказівками! Колишній військовий, що тут ще скажеш. І все б то було нічого, усі ми не янголи, аби не його страшна хвороба. Цукровий діабет не здається дуже великою проблемою, поки ти молодий і можеш себе контролювати. Але коли ти 150-кілограмовий, впертий, ненаситний чоловік, для якого солодощі – найбільша слабкість, усе змінюється.
Подруга ховала все солодке або ж просто не приносила його додому, змушувала батька приймати ліки та ходити на обстеження, робила йому обтирання, бо сам він покупатися не міг. А він все одно знаходив спосіб наїстися цукру, тому потрапляв в лікарню вже в критичному стані. Останні кілька років все стало так погано, що його ледь врятували від гангрени.
Якщо вас зацікавила ця стаття, читайте більше за посиланням: https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
І тоді його відправили жити у будинок для літніх людей. Там тобі і дієти, і лікарі, і персонал, який за порядком слідкує, і люди з таким же діагнозом… Словом, там простіше йому жити, не хочеться вже так вередувати, як раніше.
Або взяти хоча б мою невістку. Її мама завжди була дуже розумною жінкою, усе життя пропрацювала в школі. Але доля така штука, яка не щадить нікого… З віком у мами почались серйозні неврологічні проблеми. Спочатку вона перестала впізнавати знайомих, тоді почала забувати слова, кольори, назви предметів… Лікувати це ніхто не брався, бо таке, мабуть, і не лікується.
Невістка звільнилася з роботи, покинула мого брата, набралася кредитів. І все це, аби сидіти біля мами. Аби наглядати за нею, щоб вона не поранилась, не наробила дурниць. Одного разу вона все ж відірвалась від її ліжка, пішла на кухню чаю заварити. А як вернулась, стояла мама уже у вікні. Одного кроку не вистачало, аби полетіти головою донизу…
І так перелякалась від того невістка, що відповідальність за життя матері на себе брати більше не захотіла. І я її розумію. Бо коли ти і так віддав усе, що в тебе було, більшої жертви годі вже й чекати.
Не забувайте, що в кожного із нас свій шлях, свої перешкоди. Кожен веде свою битву, про яку ніхто може навіть не здогадуватись! Тому не осуджуйте людей за їхні вчинки. Навіть якщо вам здається, що вони жахливі. Бо ж ніхто не знає, як завтра поверне життя.
А ви б віддали батьків у будинок для літніх людей?
Ще більше цікавих історій читайте за посиланням: https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!