Прийшла я днями до молодих, вирішила консервацію їм завезти, аби в себе в підвалі тримали. Відчиняє мені невістка, вся виряджена, нафарбована. І це в 11 годині.
– А ти куди зібралась?
– Та маю зустріч.
– З ким це? І онук мій де?
– А ви не чули? Я Назарка в садок віддала, не витримую вже, дуже стомилась. А так нарешті матиму час на себе!
– Але ж йому лиш півтора роки? Що він там робитиме?
– Там ясла, все добре буде!
Далі вона сказала, що поспішає. Тому я залишила консервацію і пішла. Та всередині все кипіло. Ну як так? Не витримала й синові подзвонила. Мій Русланчик вже рік на війні, йому дуже важко.
– Як ти до такого довів? Твоя Діана дитину покинула, а сама розважатиметься?
– Мамо, ти про що?
– Я щойно від тебе. Нащо вона таку малу дитину в садок відправила. Діана ж не працює. Яка потреба?
– Їй важко, втомлюється дуже, нічого не встигає. Мене ж поруч нема.
– Від чого? Від однієї дитини? У двокімнатній квартирі? Чи в неї десь худоба є? А може город на балконі? Навіть чоловіка годувати не треба!
– Ти не розумієш, Діана не звикла до такого, вона погано спить, роздратована.
– Дорогенький, ти маєш приструнити дружину! Так не можна. Я чотирьох дітей виростила, ще й мала город, курей, кіз і корову. О 5 ранку вставала, діти зі мною в полі сиділи. Ще й готувала й прибирала.
– Мамо, ти інакша була!
– Ну, так, не дозволяла собі гроші на дурниці витрачати!
Син виправдовує Діану, а я вважаю, що це призведе до катастрофи. Нічого доброго не буде. А коли вона другу дитину народить? Взагалі втече? І як це називається: мій син на фронті, а вона з подругами в кав’ярні ляси точить? Як їй совість таке дозволяє?