Нашу родину сколихнуло страшне горе. Померла сестра мого чоловіка в дуже молодому віці й залишила двох маленьких дітей сиротами. Свого батька вони в очі не бачили — він покинув Олю, коли тільки дізнався про вагітність.
Як тільки мій Віталік почув, що діток відправлять в дитячий будинок, почав вмовляти мене забрати хлопців. Я була проти — ми тільки взяли квартиру на виплату, готувались до планування власних малюків, а тут нам на голову звалюються чужі. До того ж мені якось було страшно брати їх на виховання, не маючи досвіду.
Я почала вигадувати інші способи, як вберегти племінників від сиротинця. Пошуки батька були безрезультатними, старший брат Віталіка був неодруженим й не мав відповідних умов для дітей, тому йому не віддавали хлопців. Свекруха вже в старшому віці, сама потребує допомоги та нагляду. Далі вигадувати вже було нічого, й чоловік покликав мене на чергову розмову.
– Кохана, заберімо їх! Ти ж бачиш яка ситуація…Мої племінники нікого не мають, окрім нас. — просив Віталік.
– Мені так страшно… це дуже велика відповідальність, — відповідала я.
– Але разом справимось! Ми будемо гарними батьками, — заспокоював мене чоловік.
Розмірковуючи над усіма за і проти, ми вирішили все-таки забрати хлопчиків. Перш ніж усиновити дітей, нам довелось пройти дуже багато процедур з документами, проте вже через деякий час вони були з нами. Спочатку було складно, адже Марко та Лука дуже любили свого дядька, а до мене їм довелось звикати. Я читала багато книг про виховання, радилась із досвідченими матусями й старалась усіляко догодити дітям. Моментами я шкодувала про усиновлення, але один випадок назавжди змінив моє ставлення до хлопчиків.
Якось пішли ми за покупками до супермаркету. Я готувалась до того, що малі проситимуть іграшки, однак все було інакше. Діти були слухняними й на усі мої пропозиції гарно відгукувались. Тоді вирішила я запитати:
– Хлопці, чого ж ви собі якісь іграшки не виберете? Нічого не подобається?
– Вихователька у дитсадочку сказала, поводити себе дуже чемно і скромно, інакше нас повернуть в дитбудинок.
Мої очі налились слізьми.
– Діточки дорогенькі, не слухайте виховательку, бо ніхто вас ніколи не віддасть! Ми з Віталіком дуже любимо вас! Пам’ятайте це!
З того часу ми кожного дня нагадували про це дітям. І як би не було складно, я зрозуміла, що маленьким зараз ще важче, адже вони втратили маму. Завдяки чоловіку ми долали усі труднощі. Він багато працював, а виховання займалась я. Старались хлопчикам давати в першу чергу любов, а потім вже усе інше.
Коли вже настав час підготовки до навчання в школі, приїхала їх навідати бабуся. Завалила онуків подарунками, а нас з чоловіком питаннями:
– І як вам? Все вдається? Не важко з двома дітьми?
– Ну, як бачите, все гаразд!
– Я хочу полегшити вам життя — заберу Марка до себе й дам йому гарну освіту.
– Що? Як це ви хочете забрати Марка? А як же Лука? Вони — рідні брати, їх розлучати не можна! — обурювалась я.
– Та нічого їм не буде, якщо бачитимуться влітку.
– Ні, цього не буде! Я вважаю, що хлопці мають бути разом, тому нікуди Марка не відпущу!
– Ну як знаєш…
Через деякий час я дізналась, що вагітна, й мені якось стало боязко. Однак хвилювання були зайвими, адже чоловік та діти дуже радісно відреагували на новину. Марко та Лука з нетерпінням чекали на сестричку. Коли я була на 8 місяці вагітності, прийшов лист адресований мені. Він був дивно запакований, тож мені не хотілося його читати. Але все ж коли прийшов Віталік, ми прочитали його разом.
Як виявилось, написала нам бабуся Марка та Луки. Почала з подяки, а потім повідомила, що переписує свою квартиру на нас, адже знає, що ми чекаємо на дитинку. Вона подумала, що нам буде тісно в невеликій квартирі, тому свою трикімнатну віддає нам, а сама поїде жити у село. Ми були здивовані її щедрістю, оскільки остання моя з нею розмова видалась не зовсім приємною. Однак старенька вирішила таким чином мене перевірити, чи заслуговую на такий подарунок.
Після народження донечки ми переїхали в нове житло. Дітям там було дуже комфортно, за що ми щиро вдячні жінці. Наше життя налагодилось, й тепер я не уявляю себе без Марка, Луки та Катрусі!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!