Перший шлюб у мене був невдалий. Нічого хорошого, так би мовити, і не вийшло. Довелося виходити заміж вдруге. Від першого чоловіка мала доню. На момент другого одруження їй було всього 5 років. Тож я й думала, що коханий прийме її, як рідну.
До слова, спочатку він ставився до неї дуже навіть непогано. Ставлення завжди було хороше, доки дівчинка не виросла і не влаштувалася на роботу.
Спочатку мій обранець схвалював такий вибір доні і навіть підтримував її у всьому. Це мотивувало дитину рухатися вперед і вже незабаром вона почала заробляти непогані гроші. Тоді все й пішло шкереберть.
Чоловік почав обурюватися і дорікати доньці. Мовляв, маєш гроші, то купи собі тарілки і свої продукти. Донька змовчала. Купувала. Але на цьому докори не закінчилися. «Ти коли хлопчика знайдеш, а то дівкою залишишся і подругу свою не води до нас. Це мій дім, ти повинна дозволу запитати» – подовжував він. Так і чіплявся до кожної дрібниці.
Подругу цю я знаю, ми з її мамою дружимо. Хороша дівчинка.
Або прийде донька о 23 годині, чоловік до неї одразу з претензіями, чому так довго і де була. А їй 19 років вже, я не бачу нічого страшного. А чоловік мені каже, мовляв, ось наробить дурниць, то ти винна будеш. А з чого він взяв, що наша донька повинна у щось влипнути, я й гадки не маю.
Ось вчора дочка купила фастфуд. Сіла з молодшими дітьми дивитися серіал. Година десь 22 була. То чоловік їм спокою не давав пів вечора. Кожні 5 хвилин туди заходить. Снує туди-сюди, розпитує щось. Діти почали просити не заважати. Той обурився, але все ж таки пішов у нашу спальню. Почав висловлювати, що малюки електроенергію витрачають, що своїми шелестінням з пакетів і звуками з телевізора йому спати заважають.
Я вже й сама терпіння втратила. Кажу, що це просто діти, вони ще малі, нічого страшного не сталося. А він тільки ще більше розлютився.
Посидів трохи у спальні, а тоді пішов у зал. Включив світло і почав кричати, що пізно вже, щоб діти спати йшли. Викинув їжу в смітник і знову лаятися почав. Дочка розплакалася. І собі сваритися почала. Я ледь не оглухла від їхніх криків. Зараз вони вже кілька тижнів не розмовляють.
Тепер я сильно розгублена. Чоловік ніби хороший, і самі зараз не так легко. Коли не злиться – порядний cім’янин. Втім, і доньку шкода. Не буде ж так тривати вічно. Передусім думаю про дітей. І чим чоловікові донька не вгодила й гадки не маю. Що робити? Підкажете?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!