У мене велика родина, всі живуть у селах. Тільки я з донькою давно переїхала до міста. Адже там багато можливостей, іншим ритм життя і нам дуже добре.
Минулого літа я з Яною поїхала у село до своєї тітки Мирослави. Взяла на роботі відпустку, зібрала валізи, у доньки якраз канікули почалися та ми поїхали відпочивати. Адже у тітки великий сад, неподалік є річка та ліс. Чесно кажучи, я інколи сумую за селом. А яке там свіже повітря – ну просто словами не передати. Ох, тітка тоді такий стіл для нас накрила, стільки смачних страв приготувала, що аж ніжки прогиналися.
Я знала, що у сусідньому селі мешкає її донька Іра зі своїм чоловіком та дітками. Декілька років тому вона вийшла заміж та переїхала до свекрів жити. У них велика хата, на два поверхи, басейн надворі та місце для мангала. Я з Ірою в дитинстві багато товаришували, ми часто гуляли, коли приїжджали у село. Однак, коли вона вийшла заміж за Ореста, то дуже змінилася. Майже до мене не телефонувала та не писала, навіть зі святами не вітала.
Її чоловік, м’яко кажучи, дуже дивний. Я б навіть сказала, що у нього розвиток, як у малої дитини. А про гумор взагалі не згадую. Ось він щось таке скаже, а ти потім думаєш – це він так пожартував чи захотів тебе образити? Ну, словом, дуже специфічна людина.
Ось ми прийшли до сестри у гості, вона розклала стіл у саду, розпалила мангал на шашлики. Ще були її свекри, дуже приємні та ввічливі люди. Орест довго порався на кухні, і краще б він звідти не виходив.
До столу подали смачне м’ясо. Однак, воно було надто жирне я не могла його розрізати виделкою. Тому взяла шашлик руками та почала кусати.
– Ой, ну як я міг забути про вас? Іра, ану негайно принеси нашим гостям з міста ніж. А ще серветки. Ну а що нам, звичайним селянам? Ми і голими руками можете все поїсти та кісточки облизати. Не хвилюйся, для тортика я тобі особисто чисті ложечки принесу, що вони аж скрипітимуть, – сказав Орест та почав голосно сміятися.
Правда, інші тихо мовчали. А мені стало ніяково. Яна взагалі встала з-за столу та пішла гратися з сусідськими дітками. Знаєте, так неприємно стало. Але від чого? Я не винна, що живу у місті. І тим паче ми не у середньовіччі, щоб рівняти свої статуси.
– Сестро, ти не зважай, це ж у нього такий гумор, – виправдовувала чоловіка Іра.
Однак, я вже не мала сил терпіти такого родича. Байдуже, що я у нього в гостях. Не дозволю над собою та дитиною так насміхатися.
– Знаєш, Оресте, не треба мені прислуговувати. Ну так, я живу в місті. Але не хвилюйся, можу м’ясо руками взяти, щоб ти потім довго посуд не мив. А ложку від кави можу облизати та нею тортик з’їсти, – єхидно посміхаюся.
Орест одразу замовк. Посидів з нами ще дві хвилини, потім розвернувся та пішов до хати. Мовляв, хоче відпочити. Але я зрозуміла, що він просто образився на те, що я змогла дати відсіч його насмішкам.
Нам і без нього було весело, ми багато про що говорили. Так приємно та тепло на душі стало. А Орест навіть не вийшов з нами попрощатися.
Жінка вчинила правильно? Що потрібно робити з такими нахабними родичами?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!