Петру я завжди довіряла. Думала, він чесний і добрий. І, що казати, життя ми прожили хороше. Познайомились в університеті. Всього на другому побаченні він зізнався:
– Я думав, що вже ніколи не схочу відносин.
– Чого це?
– Була в мене в школі дівчина, Олександра. Ми довго разом були, мріяли побратися. Та вона поїхала на навчання в інше місто і зрадила. Виявилось, бути вірною на відстані – надто важко.
У нього було розбите серце. Та я його вилікувала.
Та зі мною Петро про все забув. Ми щиро кохали. Я охоче погодилась вийти за нього. Весілля зіграли скромне, але гарне. А коли закінчили навчання разом поїхали за кордон. Заробили достатньо грошей, повернулися і придбали квартиру.
Згодом народилася Настя, а потім ще й Катя. Я ніколи не підозрювала, що Петрові чогось бракує. Та про ту свою Олександру він не згадував. Навіть жодного разу на зустріч випускників не поїхав.
Наші дівчатка виросли й покинули рідний дім. Ми сумували, та знали, що таке воно життя.
Роки минали. І раптом мій Петро почав з кимось активно спілкуватися. Я не витримала і запитала:
– Хто це тобі пише весь час? Невже коханку завів?
– Та ти що! Це мені однокласники колишні пишуть. Вони групу створили, де обговорюють майбутню зустріч випускників. Все ж 30! Вмовляють мене приїхати.
– Ну то їдь! Хіба тобі не цікаво.
– Та не знаю. Нащо це мені?
– Розвієшся! Буде цікаво!
Я фактично вмовила Петра. Та мене вразило, як ретельно він готувався до цієї події. Придбав новий одяг, пішов в перукарню. А коли їхав, мав дуже стурбований вигляд.
– Я тебе дуже люблю, ти в мене подарунок долі. Дякую за все!
– Та чого ти так прощаєшся, наче востаннє?
– Просто хочу, щоб ти це знала.
Він поїхав на два дні. Мав зупинитися у свого двоюрідного брата. Я Петру не дзвонила, аби не відволікати. А в понеділок він повернувся. З порогу я помітила, що мій чоловік сумний. Він відразу сказав:
– Цього я й боявся. Хоча вірив, що зможу впоратися.
– Любий, що сталось?
– Я йду від тебе! Зробімо все цивілізовано, без скандалів, ми ж дорослі люди.
– Я нічого не розумію. Куди ти зібрався?
– До Олександри. Вона мене досі кохає. Зрозумій, це доля.
– А вона також йде з сім’ї?
– Та ні, вона давно розлучена.
Петро пішов відразу. З речей забрав лиш найнеобхідніше. Я не влаштовувала істерик, хоча на серці була буря. Важко було прийняти те, що вочевидь Петро ніколи не забував своє перше кохання. Тепер шкодую, що вмовила поїхати його на ту зустріч. Можливо, все було б інакше. Чи варто було попросити ще подумати й залишитися зі мною? Як думаєте? Чи реально втримати чоловіка? Де я помилилась?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!