У шлюбі я вже 18 років. Виховую двох малюків. Нічого особливого у моєму житті ніколи не ставалося: жодних потрясінь чи неочікуваностей. Усе йшло, як і завжди. До певного моменту, ясна річ, інакше я б вам сюди не писала. Тільки з роками збагнула, що все життя мій коханий задивлявся на інших. Любив гуляти, що тут приховувати. А я була молодою і наївною. Далі пішли діти і вдіяти вже не можна було нічого. І ось 5 років тому все нарешті змінилося.
Коханий сказав, що має летіти за кордон у справах. Мовляв, відрядження. Але я випадково побачила квитки. Так, не один, а два. Він летів з жінкою, яку я давно підозрювала. Нарешті підозри підтвердилися.
Ті, хто пише, що чоловік сильно страждає, дізнавшись про зраду дружини, ніколи не зрозуміють, що означає зрада чоловіка. Я не знаходила собі місця тиждень. Все-таки дозволила йому поїхати, ні слова не сказавши у слід.
Коли чоловік повернувся, я мовчки зібрала його речі. Але він не пішов, а сказав, що між ними нічого немає, коротше переконував, як міг. Я вдала, що повірила і не стала руйнувати сім’ю. Тим часом молодшому синові було дев’ять рочків. Трималася заради дітей, хоч і знала, що їхній батько не розлучився з коханкою і все одно ходить до неї.
П’ять років мій чоловік живе подвійним життям, а в мене за ці роки все захололо і залишилася тільки байдужість. Я не хочу розповідатиму про те, як він ставився до мене всі 18 років. Стандартно говорив: «Я заробляю гроші, на тобі дім і діти, тому не питай, де я і з ким».
В результаті я вирішила піти від чоловіка. Морально вже жила із чужою мені людиною. Але так сталося, що зустріла людину з часу молодості, з якою раніше зустрічалася. Він був із дружиною, а я сиділа збоку. Він допоміг їй відчинити двері, обтрусив їй куртку. Я не могла від них відірвати погляд – це турбота! Ось те, чого я ніколи не бачила у стосунках зі своїм чоловіком.
Ми почали зустрічатися із цим чоловіком. Решті казали, що просто дружимо. Мені не потрібен був інтим, а тільки емоції, слова, турбота. Я мала знати, що мене люблять.
Зв’язок із цим чоловіком тривав три місяці. Потім про все дізналася його жінка. Багато чого було, у тому числі й довгі нічні розмови та слова, що він не хоче руйнувати сім’ю.
Я не знаю, що буде далі між нами. Але найголовніше у всьому цьому, що коли я на нервовому ґрунті потрапила до лікарні, мій чоловік кричав: “Я тебе люблю!”. За 18 років це були вдруге вимовлені ним слова! Він залишився зі мною, спить поруч, доглядає.
Я не виправдовую себе, у жодному разі. Я винна. Як і він, зрештою. У житті буває різне. І судити всіх під одну гребінку не варто. Я відповім перед богом за свій гріх, у якому дуже каюсь. Але й чоловікам треба замислитися над тим, що вони часом роблять із нами. Хоч би краплю відчули з того, що інколи переживаємо ми.
Що думаєте про цю ситуацію?
Кого вважаєте винним у ній?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!