У шлюбі я вже 6 років. Виходила заміж через велику любов, як це завжди буває. У нас народився малюк. Зараз дитині вже 3 роки. Я – молода матуся. Зустрічатися з хлопцем почала в 16 років, а дитину народила в 19.
Усі довкола відмовляли, казали, що так спішити не варто, але я була молода і норовлива.
Спочатку у мене і справді все було добре. Навіть попри те, що батьки коханого ще із самого початку були проти мене та нашого одруження. Але я намагалася їм сподобатися, чесно. А потім народила дитину і діватися вже не було куди. Ми з чоловіком переїхали до міста якраз із мого села. Туди, де живуть його батьки і тут почалося!
Мама з татом у мого чоловіка – великі любителі випити. Свекруха майже не просихає, до того ж вічно скаржилася всім, що я привезла до неї нагуляну дитину. Мені було б соромно таке казати. Коли не приїдемо в гості, вона завжди випиває і спить. Ні до чого їй діла немає. Мене це так дратувало та відлякувало. Якось, приїхавши до чоловікової матері, я зустріла в домі її подругу. Вони випивали свекруха вже ніяка. Просить дитину на руки, я не дала, вийшла з кімнати і почула у свій бік стільки бруду. Розплакалася. Дзвонить чоловік, я йому розповідаю, він на моїй стороні, розлютився, сказав їхати додому, і щоб туди ні ногою більше.
А потім посварилися з чоловіком через різні нісенітниці. Він мені почав розказувати, що про маму я набрехала. Вона йому зовсім інше розповіла. А я просто уваги хочу, от і вигадую. І головне, він вірить їй, а не мені. Словом, день не задався. Як і життя загалом.
Потім у мене дитина захворіла, чоловік у рейсі, я йду в дощ з 8-місячною дитиною з температурою 39 в аптеку. Свекруха сходити не могла, вона втомилася після роботи і знову п’є. Чоловік завжди у відрядженні. Я натерпілася там всякого: і рукоприкладства, і принижень від нього та його батьків. Чоловік говорив: “Це моя мама вона має право говорити, що завгодно, а ось ти свого рота відкривати не будеш у бік моїх батьків.”
Ми переїхали. І раптом я зустріла колишнього одногрупника. Він був у мене закоханий колись. Закрутилося все. Давно я не відчувала такої турботи та уваги до себе. Прилітав по одному дзвінку, коли мені погано було. Вирішила не тягнути і вчинити по совісті. Чоловікові одразу сказала, що подаю на розлучення. Спочатку він у своїй манері: «Та, будь ласка, мені начхати». Але вже через 2 тижні плакав, благав не йти. Він мені не чужа людина, і якщо подумати, можна згадати добрі моменти з ним.
З коханцем я розійшлася. З чоловіком знову почали все відбудовувати. Ніби почало налагоджуватися життя. Нарешті коханий став таким дбайливим. Хоча після народження другої дитини (пологи були дуже складні) у мене сильно болів живіт. Я йому казала про це, а той тільки бубнів, що не може так сильно боліти, досить нити та вдавати хвору, і взагалі тримати все в собі треба. Потім у мене почалася кровотеча і на швидкій мене відвезли в лікарню. То зараз чоловік знову став добрим і дбайливим. Втім, вистачило його ненадовго. Через два місяці все повернулося на свої місця.
Тільки тепер розумію, що нічим мій чоловік не кращий за своїх батьків. Він у мене страшенний егоїст, йому немає ніякої справи до мене і моїх дітей. Ми потрібні йому, щоб додавати статусності. Себто, подивіться, я не живу таким способом, як мої рідні. Так, не випиває, але того мало, щоб бути хорошою людиною. Щотижня він мені повторює, що я йому набридла, просить розлучитися, ображає. Я б і пішла, але мені нікуди. У мене діти, я в декреті, грошей не маю.
Тепер постійно вин. себе через зраду. Може, якби я так не вчинила, то й сім’я не зруйнувалася б. Але й чоловік у мене не святий.З ним та його сімейкою я добряче натерпілася. Зараз почуваюся дуже погано. І не знаю, як бути далі.
Що порадите героїні?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!