Чоловік вимагає терміново народити йому первістка. А які діти під час війни?! Хіба можна так ризикувати?!

До війни ми з чоловіком мріяли про дітей. Та твердо вирішили — спочатку назбираємо грошей на власне житло. Чотири роки ми жили у свекрухи та важко працювали. А тоді придбали квартиру в Ірпені. Для нас це був ідеальний варіант — легко добиратися до роботи та місто гарне, аби там ростити дітей.

Все йшло за планом. Думали за пів року доробимо ремонт і переїдемо. Та раптом почалась війна. І саме в наш будинок ворог влучив. Щастя, що ми ще там не жили. Але тоді ми сіли з чоловіком і серйозно поговорили.

 – Любий, ніяких дітей, поки не мине небезпека. Ми мусимо подбати про рідних.

 – Так, згоден на всі сто. Зараз не можна.

Це велике щастя, коли можеш не перейматися через непорозуміння у шлюбі. І я була переконана, що у нас з Олексієм цілковита гармонія. 

Наступним ударом стало те, що чоловік втратив роботу. Підприємство, на якому він працював, закрили. Згодом він пішов на війну. Скажу чесно, я була проти. Та Олексій така в мене людина — не може без діла вдома сидіти. 

Оскільки чоловік має технічну освіту і гарно розуміється на тому — він став оператором дрона. Це трохи заспокоювало мене, хоча насправді це дуже небезпечно.

Аби відірватися від гнітючих думок я цілком занурилась в роботу. І це дало свій результат. За кілька місяців отримала підвищення. 

Та кілька місяців тому на мене чекав черговий удар — Олексій отримав поранення. Досить серйозне. Йому ледве врятували руку. Та попереду було ще кілька операцій.

Після лікарні чоловік приїхав додому. Він сильно змінився. А на другий день свого перебування вдома заявив:

Пошепки

 – Я хочу вже дітей. Ми не можемо чекати. Ніхто не знає, що буде завтра. Ця війна може тривати роками. А ми вже не молоді.

 – Ти що? Це все емоції. За кілька місяців ти повернешся на фронт. Як ти усе це уявляєш? Ні квартири, ні надії на мирне майбутнє.

 – Зрозумій, я хочу мати нащадка. Хочу знати, що в мене є продовження.

Все дійшло до того, що ми посварилися. Я пішла до мами. Розумію, комусь може здатися, що це егоїстично. Але скажіть, хіба народжувати в такі часи — це правильно? Невже Олексій не розуміє, якщо його вб’ють, дитина залишиться без тата, а я буду сама все тягнути?

Та чоловік навіть мені не зателефонував. Не змінив він своєї думки й наступного дня. Потім ще й свекруху до мене підіслав.

 – Доню, а ти не думаєш, що він правий? Якби ти любила його — погодилась би.

Згодом я все ж приїхала додому. Та Олексій не хотів мене слухати.

 – Якщо не народиш ти, народить інша!

Таким я його ніколи не бачила. Мабуть, я не можу зрозуміти думок людини, яка пережила війну. Але я жінка і не можу чинити бездумно. Що мені робити? Порадьте!

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!