Першу брехню я почула у 6 років. Тоді мама відвела мене до стоматолога на огляд. Досить огрядний дядько в білому халаті довго оглядав мої зубки:
– Ого, у тебе з’явилися чорні черв’яки у ротику. А все тому, що ти погано чистила зубки.
Я тоді аж розревілася на кріслі. Уявіть мій дитячий шок. У 5 років так налякатися, що в роті живуть черв’яки! Фантазія малювала картини і страшніше, як ті черв’яки заповзають мені у живіт та починають їсти всі органи.
Хоча лікар тоді мав на увазі карієс. Звична хвороба, яка трапляться як і з дітками, так і з дорослими. Невже так було важко пояснити, а не залякувати?
Вдруге мені збрехали на похороні дідуся Степана. Мама постійно казала, що дідусь полетів на небо та дивиться на мене з хмаринки. Слідкує, аби я поводилася чемно.
Однак, я бачила його тіло в домовині. Тоді здалося, що дідусь просто спить, але у такому красивому костюмі, гарно заставлений квітами. Правда, всі чомусь плакали. А потім дідуся закрили у труні та закопали у землю. Я не розуміла – як дідусь Степан може бути одночасно на небі та в землі?
Але найбільше я запам’ятала брехню про Бабая. Мама, тато, бабуся, тітки, старші брати та сестри – всі в один голос залякували мене цією істотою:
– Якщо ти зараз не перестанеш плакати, бо я закличу Бабая.
– Ану швиденько засинай. Інакше прийде Бабай і забере до себе в барліг.
– Не хочеш доїдати кашу? Ну все, я пішов кликати Бабая.
Вночі я не могла навіть поворухнути ногою під ковдрою – так сильно боялася того Бабая. Тільки в 12 чи 13 перестала фантазувати страшні казочки про цю істоту.
Але я зрозуміла одну річ – діти не люблять брехню та залякування. В чому проблема сказати прямо про карієс чи похорон близького родича? Бо дитина ще мала і того не зрозуміє?
Ні. Просто це батьки не хочуть постаратися і нормально пояснити. Ми не дурні дітки, все швидко схоплюємо на льоту. Не знаєте, які слова підібрати? Інтернет вам у поміч.
І я не брешу своїм дітям. Не вигадую казочку про те, що виросте в животі яблуня, якщо проковтнути кісточку. Не кажу, що зараз покличу Бабу-Ягу чи Бабая, коли в малих починається істерика. Навпаки, я намагаюся їх заспокоїти, ніжно обіймаю, цілую, не кричу. І за декілька секунд мої сини знову посміхаються.
Коли діти побачать на стенді нову машинку та канючать “мамо, купи”, то я спокійно відмовляю. Не залякую, що зараз віддам їх охоронцеві чи циганам. Просто пояснюю, що зараз мама не має грошей, аби купити нову машинку. Але я можу дати кожному декілька гривень, аби вони мали змогу самотужки відкласти на омріяну іграшку.
Мама та бабуся такого методу виховання не розуміють. Кажуть, що я з дітьми дуже м’яка і вони не сприймають мене, як авторитет.
Але зате мої діти щасливі. Вони не бояться Бабая, чорних черв’яків у роті чи інших дорослих фантазій. Вони знають правду про карієс, про смерть близької людини.
Повірте, набагато краще прийти і сказати дитині правду. Навіть, якщо це погана звістка і може довести до сліз. Але зате це правда.
Вони виростуть і розумітимуть, що світ буває різним – жорстоким з чорними смугами. Однак, знатимуть, що і як робити в такій ситуації.
Так, можливо, я надто м’яка до них у вихованні. Але зате не брешу і не залякую. Хоча б за це у мене чиста совість…
Напишіть нам в коментарях у Facebook!