Я працювала в лікарні вже десятий рік. За цей час всілякого надивилася. Щиро вірила, що мене вже нічим не здивуєш, але одній панночці це таки вдалося.
Але про все по порядку.
Минулого місяця в одній палаті лежало 3 жінки.
Одна з них потрапила до нас в досить важкому стані. Виразка відкрилася…
– Довели ви себе, красуне. Як так? Ви ж прекрасно знаєте про свою проблему, чому не пильнуєтеся?
– Та все ніколи, лікарю. Навіть на нормальний обід часу не вистачає. На роботі у нас зараз завал. Перевірки, ревізії, та й вдома купу справ.
Не встиг наш Микола Сергійович вийти з палати, як Олена схопилася за телефон:
– Максиме, там в холодильнику є борщ. Його вам до кінця тижня вистачить. А на другій полиці є банячок рису. Так, твій улюблений. Коли випишуть? Не знаю, мабуть, за тиждень. А ти приїдеш? Ні? Роботи багато? Та ні, я все розумію.
Я ставила їй крапельницю і заглянула в той момент жінці у вічі. Вони наповнювалися сльозами, але пацієнтка їх швидко витерла з обличчя.
– Максиме, та вистачить вам їжі. Я ж тут всього на тиждень. Добре, коли що, то я втечу.
Я зітхнула тяжко і співчутливо поглянула на пацієнтку. Як же я її розумію.
– Син?
– Та ні, чоловік. Без мене, як без рук. Він собі і чаю сам не зробить, ще й сина такій безпорадності вчить. Якби не донька – я би вже давно загнулася.
– У мене те саме… Видно, доля у нас така. Треба змиритися.
– Змиритися?! – насмішливо вигукнула панночка, яка лежала на сусідньому ліжку, – ви зараз жартуєте? Хто вам таке сказав?
– А як інакше? Так зроду-віку було, є і буде. Жінка – це берегиня сімейного вогнища.
– Надворі 21 століття. Все давно змінилося.
Вона дивилася на нас своїми щирими блакитними очима і мило усміхалася. Світлана була привітною і доброю на вигляд, але я не могла її зрозуміти… Манера її спілкування з чоловіком просто неприпустима.
Одного разу я стала свідком їхньої розмови:
– Дмитро, я хочу млинців! Та які купчі? Ти вбити мене хочеш? Сам спечи. Нічого тобі не станеться, якщо ти поспиш на одну годинку менше, ніж зазвичай. І про дітей подбай.
Наступного ж дня її чоловік примчав в лікарню з ароматними налисниками.
– Пробач, люба. Я б іще по фрукти забіг, але запізнююся на роботу. Сьогодні починаємо будівництво нового проекту.
– Та добре вже, біжи.
Ми разом з іншими двома пацієнтками мовчки переглядалися.
Потім Дарина не витримала і випалила:
– Як же Вам не соромно? Чоловік так важко працює, а ви його ще й жіночою роботою навантажуєте…
– А хто вам сказав, що млинці – це жіноча робота? От ви десь працюєте?
– Звісно. Вчителькою у школі.
– От бачите. Це ваша робота, а хатні обов’язки – це справа рук всіх членів сім’ї: і чоловіка, і дітей. Чи накажете мені посадити їх за круглий стіл і бігати навколо, виконуючи всі їхні забаганки?
– Та ні, але…
– Але саме це, схоже, усі ви й робите. Але я розумію. Колись така ж була. І мама моя теж. Розбавили брата з батьком так, що вони навіть тарілку за собою помити не могли. Але я так жити більше не хочу! Тому й пообіцяла собі, що з чоловіком і сином все буде по-іншому.
– Не шкода вам їх?
– А чого двох дорослих мужиків шкодувати? У них що, рук-ніг нема? Чоловік працює стільки ж годин, стільки і я. Якби у мене було 2 метри росту і 90 кілограмів ваги, може, б і я працювала на будівництві, але моя комплекція мені цього не дозволяє. Але це ж не означає, що я в цьому винна і до кінця своїх днів маю за це розплачуватися.
– Та ні, звісно.
– А ви що робите? Погляньте, до чого себе довели? Я у ваше життя не втручаюся, але й жити так не хочу.
В той момент нашу перепалку перервав телефонний дзвінок. Дарині зателефонував чоловік:
– Так, Павле. Та як знайти не можеш? На третій поличці. Але я не встигла його посмажити. Воно тільки замариноване. Хто тобі допоможе? Софійка?! У тебе совість є, Павле?! Їй всього 10 років!
Вона кинула слухавку і розридалася, як мале дитя. В палаті запанувала тиша.
Я вийшла і ніяк не могла викинути з голови все те, що говорила наша панночка. Вона права! Абсолютно права! Хто сказав, що жінка має бути рабинею? Хто? Наші матері? А хто ж їх у цьому переконав?!
Це все, як порочне коло, яке потрібно розірвати, щоб нарешті дихати на повні груди.
Після роботи я зайшла в магазин, накупила продуктів і ледве тягла ноги додому з важкої зміни.
Заходжу в квартиру і бачу картину: моя донечка після двох репетиторів стоїть біля умивальника і вимиває гору посуду, яка залишилася після того, як мої любі чоловіки повечеряли.
Син, якому давно вже стукнуло 19, збирається на чергову гулянку, а чоловік лежить на дивані, дивлячись чергову серію улюбленого серіалу.
– Що тут взагалі відбувається? – крикнула я.
– В сенсі? – здивовано спитав чоловік.
– Чому Марічка миє посуд?
– А хіба в тому є щось незвичайне? Так і має бути…
– Ні, не має! Доню, відійди звідти.
– Мамо, але…
– Ніяких “але”. Ми з тобою переїжджаємо на іншу квартиру. Я про все вже домовилася.
– Галинко, ти геть здуріла? Що сталося?
– А сталося те, що ви, хлопці, взяли нас з Марією собі під ноги і користуєтеся нашою добротою. Андрію, ти тарілки вмити не вмієш? Чи руки в тебе криві?
Син витріщився на мене і не знав, що сказати.
– А ти, Петре? Тобі не шкода свою дитину, яка за цілий день ще навіть не їла? А кохану дружину, якій ти обіцяв любов і повагу? На! Візьми до рук ці пакети! Тільки гляди не надірвися! Ти ж не звик такі важкості носити.
Я гримнула дверима до спальні так, що мало стеля не впала. Висказала їм усе те, що тримала в собі багато років.
Права була наша панночка – стало набагато легше.
Петро спершу образився на мене, навіть не зрозумів, до чого все це було, але коли нарешті до нього дійшло, підійшов до мене з вибаченнями.
– Пробач мені, Галинко. Якось так повелося, що всім у домі займаються жінки. З мамою так було, з бабусею. Але вони й щасливими ніколи мені не здавалися. Я не хочу, щоб і ти страждала. Обіцяю, тепер все зміниться.
З того часу минув вже цілий місяць, а я й досі згадую собі Світлану. Якби не вона, я б ніколи не наважилася так кардинально змінити своє життя.
Чи підтримуєте і Ви думку Світлани?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!