Чому не варто повертати знайдені телефони

Ця історія сталася зі мною 4 роки тому. Я йшов додому з інституту, і почув десь збоку, з кущів, дзвінок телефону. Кілька хвилин я лазив по цих кущах, поки не почув десь збоку, дзвінок телефону. Смартфон – це був досить популярний і недорогий Samsung. Зарядка батареї становила 2%. З огляду на, що мій телефон вимикався при 5% акумулятора, я не став відповідати на виклик, щоб телефон не розрядився під час розмови (раптом там треба буде потім при включенні PIN-код вводити) – я перемкнув його в режим польоту, і заблокувавши екран, пішов додому.

Прийшовши додому, поставив на зарядку і включив мережу. За цей час прийшла СМС з проханням повернути телефон дочки, і кілька пропущених викликів.

Помилка номер один була залишити SIM’ку в смартфоні, а номер два – послухатися совісті (яка у мене була в той час) і передзвонити для повернення телефону.

Трубку взяла жінка. У загальних словах розповівши їй про те, за яких обставин був знайдений апарат. Назвав свою адресу, запропонувавши приїхати зараз і забрати знахідку. До слова, мене дико здивувало, що ніяких претензій, криків і погроз на мою адресу не було – я до цього вже знаходив телефони.

А це була помилка номер три – назвати свою адресу. Причому, найбільш фатальна.

Через 3 години дзвінок в домофон – жінка прийшла за смартфоном. Відкривши їй під’їзні двері, виходжу на сходову клітку і чекаю.

Піднімається тітка років 40-ка в супроводі двох поліцейських, які мовчки хапають мене і пакують в наручники, поки дама зловтішається:

Пошепки

«Ага, попався!» «І не соромно у дітей красти?» І все в такому дусі. На прохання пояснити, що відбувається, говорять тільки взяти паспорт і що в відділенні пояснять.

Приїжджаємо в відділення, заводять мене до слідчого. Там уже сидить їх 15-річна дочка і її тато.

Кладуть телефон на стіл, проводять впізнання. Природно, малолітня впізнає свій телефон і грабіжника (мене, тобто).

У серці похололо. На негнучких ногах мене виводять з кабінету і залишають чекати в коридорі під наглядом товариша сержанта.

Після цього були двотижневі розгляди, протягом яких я був на волі (під підпискою) і бігав як електровіник, по універу. Щоб зібрати людей, які довели б моє алібі і майже щодня відвідував відділення поліції, де в черговий раз давав свідчення.

Хочу відзначити слідчого – чудовий мужик, який після кількох розмов повірив в мою невинність і був на моєму боці. А малолітка своїми плутаними показаннями остаточно переконала його.

Звинувачення з мене зняли. І за порадою цього ж слідчого, я звернувся до суду з приводу наклепу. У підсумку справу я виграв – компенсація моральної шкоди та судових витрат. Для батьків малолітки – штраф. Мораль цієї історії: Якщо ви знайшли на вулиці телефон – або забирайте собі, при цьому відразу ж позбувшись SIM’ки. Або проходьте мимо – можливо, знайдеться інший благодійник. Зіпсованих нервів і витраченого часу це не варто.

Що Ви думаєте з цього приводу? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!