Колись я кілька років працювала психологом в дитячому будинку. Це було відразу після університету, та стало серйозним, але важким досвідом.
Я багато спілкувалась з тими дітьми, хотіла їм допомогти. Адже більшість з них були серйозно травмовані, деякі роки жили в жахливих сім’ях, бачили страшні речі. Та мене дивувало, що навіть жахливі спогади не позбавили цих малюків бажання повернутися до рідних батьків. Залежні від алкоголю, наркотиків не здавалися їм жахливими людьми. Навпаки, вони бачили в них лише хороше. Це дивовижно, чи не так?
Довго я на тій роботі не витримала. Пішла до звичайної школи. А згодом вийшла заміж і пообіцяла собі, що буду найкращою мамою.
За два роки я народила. Ми з чоловіком обожнювали нашого сина. Робили для цього все, купували найдорожчі іграшки й одяг. Згодом віддавали на всілякі дорогі гуртки. Час минав, Олекса виріс. Та вже в 12 років у нас з ним почались проблеми. Він постійно протестував, сварився з нами, перестав вчитись і вештався з поганими компаніями.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше статей з психології за посиланням – https://t.me/+On4TH8CvEjplMjA6
Ми з чоловіком так втомилися від цього. Було важко зрозуміти, як таке може бути. А одного разу сталося те, чого я аж ніяк не очікувала. Я пішла на закупи в супермаркет і набрала забагато. Чоловік був на роботі, тож я зателефонувала синові й попросила прийти допомогти. Та мій маленький хлопчик грубо відповів:
– Я зайнятий.
– Чим?
– В мене гра.
– То може мама важливіша?
– Зачекай 20 хвилин і я приїду.
Я чекала годину, та ніхто не прийшов. В розпачі волочила ті торби. Аж раптом до мене підбіг хлопчина, маленький худенький.
– Та що ж ми таке важке підіймаєте? Не можна. Я вам допоможу.
– А ти хто такий?
– Не впізнаєте? Я ваш сусід Дмитро, з першого поверху.
Тоді я згадала. Цей хлопчик був сином п’яниць з нашого під’їзду. Вони ніколи не займалися дитиною, він ріс сам по собі, нікому не потрібний. Інші сусіди жаліли бідолаху, підгодовували його. На диво Дмитрик відвідував школу, досить гарно вчився. А у вільний час ще й гроші заробляв. То траву косив, то допомагав іншим по господарству.
Дмитрик допоміг мені. Я запросила його на вечерю. І відтоді товаришую з ним, коли мені потрібна допомога – кличу його. Від грошей хлопець відмовляється, тож годую його, всіляко підтримую. Мені страшно від цих думок, та часом я шкодую, що мій Олекса не такий.
До всього Дмитрик дуже любить своїх батьків, постійно про них розповідає з таким теплом. Це вражає!
Чому ж так стається, що діти, яким дають все – не цінують цього, а ті, що позбавлені любові та радощів дитинства здатні на все заради горе-родичів?
Як гадаєте, в чому причина? Що мені робити?
Більше цікавих та корисних статей з психології шукайте тут – https://t.me/+ip4OLY7feqc1OTQy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!