Коли я була вагітна первістком, не стало бабусі Стефи. Вона тоді дуже важко хворіла, перенесла багато операцій і вже сама молила Бога, аби він забрав її душу.
І мені, як єдиній онучці, у спадок перейшла її хатинка в Бірках. Свекруха, мама, чоловік – всі в один голос скомандували мені їхати туди “на відпочинок”:
– То свіже повітря, ти собі там позасмагаєш, відпочинеш. Що тут будеш пилюкою дихати?
Однак, ніхто моєї думки не питав. І якщо є хата – то треба вже їхати.
Тільки був один дуже маленький, але важливий нюанс – умови будинку. Бабуся не робила там ремонт відтоді, як я ще в школі вчилася. Меблі там старі-старезні, ще за часів союзу. Ось ті дивани з пружинами, які жахливо поскрипують. Стіл підперли книгою, аби він не хитався. Вікна ще такі дерев’яні совкові. З них страшенно продуває, я вже і скотчем обмотувала, і одяг підстеляла. А вони ще можуть посеред ночі від вітру відчинитися.
Серед сусідів тут тільки літні люди, пенсіонери. Молоді взагалі нема. Я взяла з собою книги, ноутбук, звантажила фільми. Але толку з того, якщо я не мала навіть там друзів, аби прогулятися. Почувалася покинутим кошенятком.
На щастя, у вересні чоловік забрав мене до Львова, де я народила сина. До літа ніхто про ту дачу навіть не заїкався. Хоча я пропонувала зробити ремонт.
– Сонце, ну в нас всі витрати йдуть на дитинку. Почекай, я трішки відкладу, потім зробимо ремонт, – заспокоював Орест.
І от червень. Мама та свекруха спакували валізи, повезли мене на дачу.
– Ну дивися, як тут добре. Квіточки, сонечко, свіже повітрячко.
– Але ж ми мали тут ремонт зробити. Все-таки, ви обіцяли.
– Доню, а ти думаєш, як люди в селах колись жили?
Я нагрівала воду, аби покупати Данилка. Так, ми мали грядку з овочами. Але толку? Воно росло довго, треба було постійно на городі крутитися, а як ще за маленькою дитиною дивитися? Добре, що мала невеличку аптечку.
У вересні я сказала, що вже ні ногою не поїду на дачу, якщо там не зроблять ремонт.
– Ми з дитиною тіснимося на маленькому диванчику. То навіть не ліжко, а диван на літній кухні.
– Ой, ти дивися, яка фіфа. Тобі погано, а дитині добре. Там свіже повітря, поруч є озерце! Чого дитина має сидіти в душній квартирі?
Але я маю у Львові подруг, які також нещодавно народили. Ми собі брали каву та йшли на дитячий майданчик. І повірте, життя у місті мені подобалося набагато більше, ніж “відпустка” на дачі.
Зараз я знову в Бірках, але приїжджаю до Львова частіше. Поставила такий ультиматум рідним. Бо не можу там провести все літо, то якісь хащі, а не дача! Тим паче, малюка треба до педіатра водити, на різні обстеження. Раптом ще якусь заразу там підчепить?
І тиждень тому я дізналася, що вагітна другою дитиною. У чоловіка аж очі загорілися:
– Ну нарешті тобі на дачі не буде нудно!
– Ти про що?
– Ну з двома малюками буде цікавіше відпочивати.
От як мені до них достукатися, що це не нормально – висилати мене на дачу, наче в той Сибір? Тут нема ніяких нормальних умов для життя.
Мама і свекруха кажуть, що я дуже багато чого вимагаю від них. І що дача в нормальному стані, просто “наша Ліза королева страшна”. Але це нормально – ходити вночі на двір у вигрібну яму свої справи робити? Чи кип’ятити воду, аби помитися у тазику?
Як мені пояснити, що це не моя пиха, а нормальні потреби? Чого всі обзивають мене через це егоїсткою?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!