Жінка я вже не молода, уже шостий десяток мені пішов. Але я і досі дуже люблю Новий рік. Знаєте, наче уже й виросла давним-давно, а все одно чекаю якогось дива.
Багато років цей день я святкувала так: приходила до дітей, помагала на стіл накрити, з онуками няньчилася, подарунки дарувала. А вже зранку їхала додому, аби відіспатися та з’їсти свого фірмового салату.
От і минулого року приїхала я до доньки, аби внучку побавити та на внука глянути. І з порогу вже здогадалася, що щось пішло не так. Аліна в очі мені не дивилася весь ранок, зять взагалі в іншу кімнату втік. Та й на кухні нічого не варилося, не пеклося, як зазвичай…
– Слухай, Аліно. А що таке? Чого ви ходите всі, наче у воду опущені? Сталося що? Кажи, як так. Бо в мене вже нерви здають! – завела я нарешті розмову.
– Ма, ти вибач… Не знала, як тобі то сказати. Нас куми до себе цього року покликали. Кажуть, пора вже разом хоч один рік зустріти та провести. От ми до них і збираємося. Не вийде в нас посидіти…
– Тю, та й Бог з вами. Ідіть, розважайтеся, то ж діло молоде. А я якраз посиджу з онучками. Так за ними скучила, страшне!
– Мам, ми й малих із собою беремо. В Дмитра з Наталею ж теж діти такого віку. От вони разом і будуть бавитися. Ми правда не знали, що воно так вийде. Як хочеш, то можеш з нами піти. Що скажеш, га?
Хочете читати ще більше цікавих історій? Підписуйтесь на канал: https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я від доньки відмахнулася. Сказала, що все в мене добре, що я й сама не пропаду. Знала ж, що не хочуть, аби я з ними перлася. Та й що мені там робити? Молодь про своє гомонітиме, а я в стелю плюватиму?
Словом, лишила я подарунки та й пошкандибала додому. Пару разів заплакати хотіла, але не дала сльозам текти. Аж до самого під’їзду дотерпіла. А тоді вже як почала ридати… Чи то зрозуміла, яка я самотня, чи то втямила, які вже в мене дорослі діти… Не знаю.
Стояла я так, аж поки до мене не прийшов Дід Мороз. Я думала, то він з квартири чиєїсь виходив та загубився. Бо під’їзд у нас такий, що й заблукати можна.
– Таке свято, а ви плачете! Хіба ж так годиться? Зараз чарівний Дід знайде для вас хороший даруночок! – неочікувано почав говорити до мене той чоловік у костюмі, риючись у мішку. – О, те, що треба! Тримайте. І нехай кожен рік дарує вам віру в диво!
Дав мені в руку якусь коробочку і зник. Стало ясно, що треба вже йти в пусту квартиру, вечеряти та моститися спати. Зайшла я, значить, та й почала той подарунок відкривати. Думала, може хоч цукерку до чаю з’їм. А там… Справжнє намисто. Червоне, помальоване! Таке, як собі все життя хотіла! А мама одно казала, що то річ дуже дорога, нема в нас на неї гроші. Через якийсь час я про ту мрію й забула. А воно он як…
І досі не знаю: чи то випадково так сталося, чи ні. Але цього року я теж буду чекати дива. Цього року загадала перемогу. Може, таки ж збудеться…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Ще більше цікавих історій від автора читайте за посиланням: https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!