Що таке? – прокинулася дружина поруч – Щось болить?  – Ні. Сон дивний приснився. Ніби спогад з дитинства. Я тобі його розповідав

– Давай, хто швидше, той і виграв? А потім у сніг із даху стрибати будемо,- запропонував Микола, хитро поглядаючи на друга.

– Та ні, мама буде сварити, – засумнівався Андрій.

– Та ну, ми їй не скажемо. Давай, побігли. 

Знайомий ще трохи вагався, а через декілька хвилин друзі вже були на даху старої будівлі. Того дня і справді снігу нанесло стільки, що в кучугурах можна було загубитися.

– Але я перший! – вигукнув Андрій і першим зістрибнув додолу.

За ним гайнув і Микола.

– Я далі стрибнув, – зрадів Андрій.- Давай ще раз!

Але Микола ніяк не зреагував на слова друга. 

Він лежав на спині із заплющеними очима.

– Миколо, ти чого? Ану вставай! 

Втім, хлопча навіть не рухалося.

– Давай руку, не дурій! Чого ти лежиш і не рухаєшся? Миколо!?

На щастя, товариш розплющив очі. 

– Що трапилося?- Микола розгублено оглядався довкола. 

 – Я так і знав, що ти мене розігруєш!

– Чим? Я стрибнув за тобою. А потім мені в очах потемніло. Далі тільки почув, як ти мене кличеш і ось говорю з тобою. Ти витягнув мене, так?

– Звідки?

– З темної прірви, у яку я падав. Ну нехай. Забули. Тільки мамі не кажи. 

Після цих дивних подій Андрієві ще довго снилися жахіття. Йому здавалося, що він тягне друга зі страшного і дуже холодного місця. Але темрява тільки затягує їх Бог знає куди…

– Ааааййй,- закричав Андрій.

– Що таке? – прокинулася дружина поруч із ним.- Щось болить? 

– Ні. Сон дивний приснився. Ніби спогад з дитинства. Я тобі його розповідав. 

– Як твоя нога? Що лікар вчора сказав? А то ти замовчуєш усе. 

– Ну сказав, що лікувати треба.

– А операція?

– Пізно вже операцію… 

– Чого пізно? – жахнулася дружина.

У цей момент хтось подзвонив у їхні двері.

– Ти тільки глянь, кого до нас занесло, – вигукнула дружина. 

– Микола? А ти чого тут? – Андрій обійняв друга.

– Давно ми не бачилися. А я повз проїжджав. Вирішив зайти. Ви як тут?

– Та нормально,- пробурмотів Андрій.

– Ой, яке нормально… Ти ж лікар, Миколо, скажи йому щось. У нас проблеми серйозні.

– Ану розповідайте.

Дружина кинулася викладати всю правду про чоловіка.

– Ти глянь, як я вчасно. Збирайся і їдемо в місто. Я не хірург, але якщо лікарі від операції відмовилися – справи кепські.

– Та що ви…

– Збирайся-збирайся, кажу!

Микола працював терапевтом у міській лікарні. Куди й повіз свого друга тієї ночі. 

Через кілька днів Андрія вже готували до операції.

– Хірург у нас хороший. Він точно зробить усе можливе,- заспокоював дружину знайомого Микола.

– Хочу тебе дещо попросити. Те, що в тебе не наважиться випросити мій Андрій.

– Давай, слухаю.

– Він хотів би, щоб ти був присутній на його операції. Не пояснює чому, але хоче. Тільки ти не кажи йому, що це я тобі сказала.

– Розумію. Не скажу нічого.

– Дуже дякую, Миколо.

– Ще трохи і бігати будеш, – посміхнувся хірург і глянув спочатку на Андрія, а тоді на Миколу.

Останньому було моторошно. Він метався з одного кутка операційної в інший. 

Раптом пристрої почали видавати погані показники. Лікарі заметушилися. Це ще більше збентежило Миколу.

– Зупинка серця, терміново реанімуємо! – закричав хірург.

Микола підбіг до друга і схопив його за руку. 

– Тримайся, Андрію. Я з тобою.

Чоловік стис долоню друга так, ніби це справді могло допомогти втримати його душу в тілі.

– Я тебе тримаю, чуєш? Як ти мене в дитинстві. Ти тільки тримайся, добре? 

Секунди перетворилися на цілу вічність.

Микола вже навіть не чув, про що говорили лікарі збоку.

– Розряд! Розряд! Качай! 

Микола міцно заплющив очі.

– Серце запрацювало. Ми його повернули. Усе добре,- нарешті видихнув хірург.

Коли Андрій відійшов від наркозу він одразу ж попросив привести до нього Миколу.

– Я тебе теж бачив. Падав у чорну прірву, а ти схопив мене за руки і витяг. Якби не ти, не знаю, що зі мною було б. Спасибі, друже…

Микола посміхнувся.

– Думав, тільки ти вмієш товаришів з того світу витягати? Хах, я теж ще той мастак! – додав чоловік.

– От і корону вже натягти встиг,- розсміявся Андрій. – Ти тільки цей… Тані нічого не кажи. Скажеш, що все добре та спокійно було. Для чого їй перейматися?

– Зрозумів, так і зроблю, – підморгнув Микола.- А тепер відпочивай. Я теж піду, бо сил зовсім немає. 

Ось так вірна дружба врятувала аж два життя.

Що думаєте про цю історію?

Які емоції вона у вас викликала?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ivanna

Копіювання з сайту заборонене. Авторські статті захищені DMCA.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector