– Давай, хто швидше, той і виграв? А потім у сніг із даху стрибати будемо,- запропонував Микола, хитро поглядаючи на друга.
– Та ні, мама буде сварити, – засумнівався Андрій.
– Та ну, ми їй не скажемо. Давай, побігли.
Знайомий ще трохи вагався, а через декілька хвилин друзі вже були на даху старої будівлі. Того дня і справді снігу нанесло стільки, що в кучугурах можна було загубитися.
– Але я перший! – вигукнув Андрій і першим зістрибнув додолу.
За ним гайнув і Микола.
– Я далі стрибнув, – зрадів Андрій.- Давай ще раз!
Але Микола ніяк не зреагував на слова друга.
Він лежав на спині із заплющеними очима.
– Миколо, ти чого? Ану вставай!
Втім, хлопча навіть не рухалося.
– Давай руку, не дурій! Чого ти лежиш і не рухаєшся? Миколо!?
На щастя, товариш розплющив очі.
– Що трапилося?- Микола розгублено оглядався довкола.
– Я так і знав, що ти мене розігруєш!
– Чим? Я стрибнув за тобою. А потім мені в очах потемніло. Далі тільки почув, як ти мене кличеш і ось говорю з тобою. Ти витягнув мене, так?
– Звідки?
– З темної прірви, у яку я падав. Ну нехай. Забули. Тільки мамі не кажи.
Після цих дивних подій Андрієві ще довго снилися жахіття. Йому здавалося, що він тягне друга зі страшного і дуже холодного місця. Але темрява тільки затягує їх Бог знає куди…
– Ааааййй,- закричав Андрій.
– Що таке? – прокинулася дружина поруч із ним.- Щось болить?
– Ні. Сон дивний приснився. Ніби спогад з дитинства. Я тобі його розповідав.
– Як твоя нога? Що лікар вчора сказав? А то ти замовчуєш усе.
– Ну сказав, що лікувати треба.
– А операція?
– Пізно вже операцію…
– Чого пізно? – жахнулася дружина.
У цей момент хтось подзвонив у їхні двері.
– Ти тільки глянь, кого до нас занесло, – вигукнула дружина.
– Микола? А ти чого тут? – Андрій обійняв друга.
– Давно ми не бачилися. А я повз проїжджав. Вирішив зайти. Ви як тут?
– Та нормально,- пробурмотів Андрій.
– Ой, яке нормально… Ти ж лікар, Миколо, скажи йому щось. У нас проблеми серйозні.
– Ану розповідайте.
Дружина кинулася викладати всю правду про чоловіка.
– Ти глянь, як я вчасно. Збирайся і їдемо в місто. Я не хірург, але якщо лікарі від операції відмовилися – справи кепські.
– Та що ви…
– Збирайся-збирайся, кажу!
Микола працював терапевтом у міській лікарні. Куди й повіз свого друга тієї ночі.
Через кілька днів Андрія вже готували до операції.
– Хірург у нас хороший. Він точно зробить усе можливе,- заспокоював дружину знайомого Микола.
– Хочу тебе дещо попросити. Те, що в тебе не наважиться випросити мій Андрій.
– Давай, слухаю.
– Він хотів би, щоб ти був присутній на його операції. Не пояснює чому, але хоче. Тільки ти не кажи йому, що це я тобі сказала.
– Розумію. Не скажу нічого.
– Дуже дякую, Миколо.
– Ще трохи і бігати будеш, – посміхнувся хірург і глянув спочатку на Андрія, а тоді на Миколу.
Останньому було моторошно. Він метався з одного кутка операційної в інший.
Раптом пристрої почали видавати погані показники. Лікарі заметушилися. Це ще більше збентежило Миколу.
– Зупинка серця, терміново реанімуємо! – закричав хірург.
Микола підбіг до друга і схопив його за руку.
– Тримайся, Андрію. Я з тобою.
Чоловік стис долоню друга так, ніби це справді могло допомогти втримати його душу в тілі.
– Я тебе тримаю, чуєш? Як ти мене в дитинстві. Ти тільки тримайся, добре?
Секунди перетворилися на цілу вічність.
Микола вже навіть не чув, про що говорили лікарі збоку.
– Розряд! Розряд! Качай!
Микола міцно заплющив очі.
– Серце запрацювало. Ми його повернули. Усе добре,- нарешті видихнув хірург.
Коли Андрій відійшов від наркозу він одразу ж попросив привести до нього Миколу.
– Я тебе теж бачив. Падав у чорну прірву, а ти схопив мене за руки і витяг. Якби не ти, не знаю, що зі мною було б. Спасибі, друже…
Микола посміхнувся.
– Думав, тільки ти вмієш товаришів з того світу витягати? Хах, я теж ще той мастак! – додав чоловік.
– От і корону вже натягти встиг,- розсміявся Андрій. – Ти тільки цей… Тані нічого не кажи. Скажеш, що все добре та спокійно було. Для чого їй перейматися?
– Зрозумів, так і зроблю, – підморгнув Микола.- А тепер відпочивай. Я теж піду, бо сил зовсім немає.
Ось так вірна дружба врятувала аж два життя.
Що думаєте про цю історію?
Які емоції вона у вас викликала?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
