Не знаю, чим я тоді думала, куди дивилась моя мама, але вже у 18 я носила під серцем дитину. У місті всі називали мене неблагополучною і зараз я розумію, що ображатись на ті слова було великою помилкою.
Микола відсидів кілька років за крадіжку, але мені постійно казав, що то все наклеп і велика помилка. Звісно, я йому вірила. Як тільки він опинився на свободі – приїхав до мене і закрутилось у нас все дуже швидко. Уже через кілька місяців ми одружувались. Воно то може й надто швидко, але відкладати не було куди: що трохи й вже виднівся б живіт.
Спершу мені здавалось, що Микола – ідеальний чоловік, який просто в житті зробив кілька неправильних кроків. До того ж я щиро вірила, що саме я зможу його змінити на краще! Тоді мене не турбував ні його вік, ні соціальний статус.
Під час вагітності він носив мене на руках, приносив величезні букети квітів, у лікарню завжди ходив зі мною. Перший рік після народження донечки теж видався спокійним і приємним – лише кілька разів ми з Миколою посварились, бо він додому п’яний приліз.
А потім почалось найгірше… Бажання чоловіка випити після роботи дуже скоро стало звичкою, яка перетворилась на залежність. Його звільнили, грошей нам не вистачало, мене на роботу брати не хотіли, бо вищою освітою біля мене й не пахло. П’яні посиденьки, які раніше проходили десь на вулиці чи в гаражах, тепер перемістились у нашу квартиру. Кухня просякла запахом дешевих цигарок і горілки, іноді туди навіть двері страшно було відчиняти. А я мовчала, бо боялась втратити кохання всього свого життя…
Хто знає, скільки б ще я терпіла всі ці п’яні пригоди, якби життя не дало мені серйозного ляпаса… Навіть не життя, а чоловік.
– Чим ти займалась цілий день, га?! – почав одного вечора кричати на мене Коля. – Де моя вечеря? Що ти за жінка така, що я з пустим пузом цілий день ходжу?
– Ще не встигла розігріти. Усе в холодильнику стоїть. Насип собі, будь ласка, – попросила я чоловіка, бо дійсно не встигала зробити все, що запланувала на день.
Якби ж я знала, чим для мене обернеться звичайне людське прохання… Ця фраза так Колю розізлила, що він схопив пляшку, розбив її та сказав, що я догралась. Я вже встигла з життям попрощатись, але, слава Богу, все обійшлось ляпасом.
Це вперше він підняв на мене руку. І востаннє. Я зрозуміла, що в мене є маленька дитина, яка росте в жахливих умовах. Стало страшно, що зараз вона цього надивиться, а потім повторить мою долю.
Я зібрала речі й поїхала жити до подруги. З того моменту вже два роки минуло, а я і досі ненавиджу, коли від людей тхне спиртним…
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Чи завжди добробут дитини має бути на першому місці?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!