– Де ти, моя Надія? Чому не дочекалася? – Я думав, що найстрашніше в моєму житті – жахи полону, війна. Та виявилося, справжнє пекло на мирній землі

Свою Надію я зустрів в далекому 2005 році. Це був травень, усе цвіло, та її краса засліплювала дужче. Як довго я залицявся, все робив, аби звернула на мене увагу. Хоча розумів – шансів мало, я бідний, квартири нема.

І уявіть, вона все ж стала моєю. Це були найщасливіші дні в моєму житті. Щовечора ми гуляли вулицями міста, і такими довгими та цікавими були наші розмови. Згодом ми одружилися. Я працював на будівництві, досить гарно заробляв, ми винаймали квартиру. 

Все було чудово. Та одне засмучувало мою Надію – ніяк завагітніти не могла. Згодом довгі місяці лікування, та жодного результату. А одного вечора дружина почала розмову.

 – Павле, може візьмемо дитинку з сиротинця? Ми полюбимо її, як рідну.

 – Ні, ні в якому разі. Уяви, її батьки можуть вбивцями бути чи хворими. Краще нам вже самим бути. Хіба ти не щаслива?

Надя не відповіла. Я бачив, що вона засмутилася, та був переконаний, що правий.

Роки минали. Ми жили й працювали. З часом вдалося придбати маленьку квартиру. А тоді настав страшний 2014 рік. Ми жили в Донецькій області. Змиритися з тим, що відбувалося – я не міг. Підписав контракт й пішов захищати рідні землі. Тим часом Надя переїхала до родичів в Миколаїв.

Служба стала страшним випробовуванням для мене. Та це був лише початок. Один фатальний бій став надто важким. Нас застали зненацька. Чимало хлопців померло, а мене взяли в полон. Згодом я дізнався – рідним повідомили, що я зник безвісти. 

Ніхто не вірив, що я живий. Лишень Надія не втрачала надії. Щодня вона зверталася в різні інстанції, шукала і врешті знайшла мене. Я завжди знав, саме любов дружини врятувала моє життя.

Мене повернули додому. Та життя стало зовсім інакшим. Війна залишила страшний відбиток в моїй душі. Я постійно нервував, часто зривав злість на дружині. Бідна моя Надія все терпіла, ніколи й слова кривого не сказала. Намагалась усіляко догодити. А я нічого не хотів, не було бажання шукати роботу і взагалі бодай щось робити. Ми жили за її зарплатню.

Згодом аби хоч якось розважитися я почав випивати. Надія вмовляла мене схаменутися. Та я не слухав. Вона взагалі мене більше не цікавила. Саме тому й не помітив, як дружина змарніла, схудла, постаріла. А одного дня мені зателефонували й повідомили:

 – Ваша дружина в лікарні, приїжджайте.

Я приїхав і лікар сказав мені, що в Надії рак шийки матки. Він швидко прогресує. Лікування є, та воно дороговартісне і ніяких гарантій. Тобто воно не врятує, а лишень трохи продовжить життя.

Далі були постійні збори грошей і терапії. Витримати це я не зміг. І одного дня, як останній боягуз, я втік. Згодом спільні друзі телефонували, вмовляли мене повернутися, казали, що Наді дуже важко й так, а тут такий стрес. Та я не слухав.

Пошепки

Тоді заради розваги знайомився з жінками, та вже нікого не кохав. А 24 лютого 2022 року вирішив – йду на війну. Не знаю чому, але того дня написав повідомлення Надії.

“Знаю, що пробачити мені неможливо. Та ти назавжди моя єдина”.

Вона відповіла – “Нехай береже тебе Господь!”. Мабуть, знала, що я піду на війну. 

 Важко уявити те пекло, в якому я побував. Днями лежав в окопі, не їв і майже не пив. Скільки смертей бачив. Саме перед лицем смерті ми з побратимами розповідали один одному найпотаємніше. А я зізнавався, що найбільше в житті шкодую, що образив Надію.

І ось мій друг побратим Олександр отримав смертельне поранення. Він помирав в мене на очах і просив:

 – Передай моїй Тетяні, що я дуже люблю її та сина! А ще пообіцяй, що коли повернешся, поїдеш до своєї Наді, станеш на коліна і проситимеш вибачення.

 – Обіцяю!

Я вижив, не знаю як. Повернувся і відразу поїхав до Надії. Довго стукав у двері та ніхто не відчинив. А тоді вийшла сусідка.

 – О, Павло, привіт! Сто років не бачила. А ти де був?

 – На війні. А де Надя, не знаєте?

 – Як де? На небесах, вже місяць як поховали.

Звідти я поїхав на цвинтар. Який же він великий, наче море безкрає. Ледве знайшов могилу Наді. Так багато квітів на ній, і всі живі. Дружина ненавиділа штучні. Всі це знали. 

А я приніс ромашки. Світлі та гарні. Саме такою вона була. Моя берегиня. Це життя на мирній землі – тепер моє пекло, де я завжди пам’ятатиму, як жахливо вчинив. Як образив єдину людину, яка мене любила!

Цінуйте своїх близьких! Любіть їх і ніколи не ображайте! Ви можете не встигнути попросити вибачення! 

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector