Мишко забіг до хати, ледь не перечепив килимок на порозі. Дідусь Павло почув, як декілька хвилин тому до подвір’я заїхала машина онука.
– Діду, я одружуюся! Вона сказала так! – ледь на радощах до стелі не стрибає.
– Вітаю, онуку. І хто вона?
– Міла. Моя одногрупниця, ми ще на першому курсі познайомилися, а зараз вже разом живемо, квартиру орендуємо. Плануємо десь на весну розписатися. Ох, ну і весілля буде – три дні гулятимемо!
– Гарне ім’я..
– Я так боявся, що її батьки будуть проти. Бо вони з міста, могли не глянути на такого горе-зятя, як я, з села. Мама власниця модного салону, тато має свою фірму. Бабуся вже на пенсії, десь приблизно твого віку. До речі, вона раніше працювала на тому заводі, що й ти!
– Дійсно? А яке у неї прізвище дівоче?
– Ба…Барвінко, здається.
У діда Павла руки затрусилися так, що газету впустив. Почув знайоме прізвище…
– Все добре?
– Та то я від радості, Мишко! Так щасливий за тебе, йди сюди, обійму!
Звісно, Павло Миколайович щиро радів за онука. Але те прізвище Барвінко досі пам’ятав.
Тоді Павлові було тільки 18 років, молодий, зелений, переїхав з села у місто на роботу. Якраз зумів вступити на заочну форму, щоб паралельно працювати та якісь гроші заробити. Орендував невеличку кімнатку, якраз неподалік був завод.
Того дня він дуже поспішав на роботу – перший день, а він вже запізнюється на 10 хвилин. А тут біля дверей на нього налітає молода дівчина. Збила з ніг, що сама впала, та ще й папери порозкидала на землі.
– Вибачте, я випадково! Так поспішала, що вас не помітила, – виправдовувалася дівчина.
Павло тоді глянув у її очі та застиг на місці – такі голубі, як Барвінки.
– Я..Я вам допоможу.
– Дякую. Просто я так хвилююся, перший день на заводі.
– І ви також тут працюєте?
– Так. А ви, здається, наш новий працівник? Якраз бігла у бухгалтерію по папери, то чула, що у нас поповнення у команді. То ви Павло, так?
– А вас як звати?
– Марія. Марія Барвінко.
– Приємно познайомитися, – сказав Павло та ніжно поцілував руку.
Так вони познайомилися. Після роботи Павло часто виглядав Марію, щоб провести додому. Звісно, зустрічав не з порожніми руками – то морозиво купить, квітки нарве.
Так у них все закрутилося, закохалися. А ще Павло називав Марію ніжним прізвиськом – мій Барвіночок.
Однак, не судилося їм бути разом – батьки Марії були категорично проти. Коли дівчина хотіла їх познайомити, то такий скандал зробили.
– Це що за волоцюга? Кого ти в дім привела? Ні, я проти вашого шлюбу, тільки після моєї смерті! – кричала мати, Неоніла Геннадіївна.
– Ану провалюй, інакше поліцію викличу! – погрожував Мирон Андрійович.
Тоді Марія дуже плакала, благала на колінах батьків дати благословення, але вони не хотіли поступатися.
А наступного дня Павло дізнався, що Марія написала заяву на звільнення.
– Казала, що переїздить до Києва. Я не знаю, що у неї там за проблеми, але виглядала вона, м’яко кажучи, дуже засмученою, – відповіла головна бухгалтерка на роботі, у якої працювала Марія.
Так обірвалося спілкування Павла з Марією. Він не міг знайти її номер телефону, адресу. Знав тільки, що дівчина живе у Києві. Вже думав туди їхати та шукати, але що на це скажуть її батьки? Тому опустив руки та намагався жити далі.
Повернувся до села, там одружився з Поліною – донька сільського голови. Правда, не знайшов з нею щастя, адже після народження доньки Олени вона втекла з коханцем до міста.
– Я не хочу жити серед свиней та курей. Що ти можеш мені дати в цій дирі?! – дорікала жінка.
Так Павло самотужки виховував доньку. Олена виросла красунею, Розумницею. Зуміла вступити до Львова на державну форму та приїздила до татка в село.
Зараз донька має гарну роботу, чоловіка, а головне – народила сина Мишка. Дід Павло любив його так сильно, як ніхто цього не вмів. Правда, всі ці роки досі згадував Марію та сподівався її зустріти. Тільки нікому про це не хотів казати, бо це засміють. Куди йому на старості років нову жінку заводити?
Відтоді минуло декілька місяців. Ось вже Мишко стоїть біля РАЦСу, такий красень у костюмі, поруч дружби його. Дідо Павло одягнув найкращу сорочку, купив два букети.
– Діду, а для кого ті троянди?
– Побачиш, онучку.
Під’їхала машина. Звідти вийшла наречена – Міла у тій білій сукні нагадувала справжню лебідку, поруч – батьки. А заді стоїть бабуся.
Дідо Павло тихенько підійшов до Марії:
– Вітаю, Барвіночку.
Бабуся обернулася та ледь стримувала сльози. Кинулася Павлу обійми та довго цілувала.
– А я вже боявся, що не побачу тебе, – тихо прошепотів дідусь.
Тоді, здається, щастя знайшли не тільки Міла та Мишко, а ще одна пара…
На вашу думку, кохання у такому віці – це добре? Ви вірите, що рано чи пізно доля зробить нам такий “подарунок”?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!