Вчора до мене зателефонувала колишня свекруха, про яку я не чула 14 років. Дзвінок цей не був виявом ввічливості, а вимогою.
З чоловіком я розлучилась все ті ж 14 років тому, і з того часу його не бачила і не чула, та не надто тим переймалась. Розлучення було не уникнути, бо Дмитро виявився справжнім негідником.
Заміж я вийшла у 18, засліплена любов’ю до цього чоловіка, але він швидко розвіяв той дурман, коли взявся мене «виховувати». Виховання полягало у криках та побитті.
– Я тебе навчу, як має бути, як сама не вмієш – говорив Діма.
Я чомусь терпіла, та, коли будучи вагітною, він мені зламав руку, до мене таки дійшло, що відбувається. Прогнала чоловіка геть з моєї квартири та подала на розлучення.
Після цього Діма все ходив та просив пробачення, говорив, що робив він це з найкращими намірами. Свекруха теж дзвонила, щоб пояснити, що це я не так щось зрозуміла. Що можна було не так зрозуміти, коли тебе б’ють? Та я була непохитною.
Ми розлучились, Діма з’їхав, забравши усе, що вважав своїм – подарунки свекрухи нам, його подарунки мені, те, що ми разом купували, бо ж то за його гроші. Навіть стару надщерблену чашку, яку привіз при переїзді до мене. Свекруха ще телефонувала, бо не вистачало виделки з набору. Коротше кажучи, розлучення – це був ще той цирк.
Після того я їх не чула, аж до народження сина. Бо тоді колишній чоловік подзвонив і волав у слухавку:
– Ти мусиш записати дитину на мене, бо я батько.
– А, коли ти мене вагітну бив, то пам’ятав про це? Це лише моя дитина.
Сина я не записала на чоловіка, бо для чого мені зайва головна біль. На що він зі своєю мамою дуже образились. Вони ледь не переслідували мене з цього приводу. Тоді я сказала, що подам на аліменти. Їх знову, як вітром здуло.
Я собі жила щасливо із сином. Хто його тато і те, що має ще одну бабусю я йому розповіла. Та син по дорослому відповів:
– Якщо я їм був не треба, то вони мені теж.
Минулого місяця помер колишній чоловік, про це дізналась від знайомих. На похорон я не ходила і сина туди не тягнула. Я йому лише сказала, що чоловік, від якого він народився помер. Син особливих емоцій не мав, бо вони абсолютно чужі люди.
На днях до мене телефонує колишня свекруха і каже:
– Діма тобі сина подарував, от і ти потурбуйся, щоб він мав гарний пам’ятник, це твій обов’язок. Бо, якби ти його не вигнала, то життя по-іншому склалося б, а так у його смерті є твоя вина.
Діма помер через власну дурість. Поїхав до райцентру шукати кращого життя, нічого не вийшло і він почав до чарки заглядати. Так, під час одних таких посиденьок не поділив щось з товаришем, і той допоміг йому піти.
– Чому я маю ставити пам’ятник чужій мені людині, яка зникла з мого життя ще 14 років тому? Навіть і не подумаю – кажу.
Колишня свекруха намагалась погрозами та криками мене переконати, але у неї нічого не вийшло. Я їй доступно пояснила, щоб не лізла у моє життя та заблокувала номер. Ще чого бракувало!