Я не дуже любив їздити у гості до тещі. Людмила Михайлівна жила на Тернопільщині, далеченько звідси, понад 100 кілометрів їхати. Виїжджали ми у суботу раненько, весь день по господарству порались, а в неділю рано назад до Івано-Франківська. Після важкого робочого тижня геть не хотілось такого дозвілля.
Дочки мої також не дуже хотіли гостювати у бабусі. Інтернету в селі нема. Ровесників також. У селах тепер полишалося жити одне старше покоління. Тож їм нудно. У Франківську у Вероніки й Насті багато друзів, цікаві розваги та дозвілля. От де їм буде краще – у місті чи в селі забитому?
Ми приїжджали до тещі вкрай рідко, десь раз у місяць. Приїхали, допомогли й поїхали. Мене не завжди тішила перспектива таких візитів, але з поваги до дружини їхав. Хоч розумів, що теща важко працює, бо має велику господарку: курей, корів, кіз, свиню і кроликів. Тому і пані Люда була у нас ще минулого року на дню народженні у Вероніки. Бо на кого хазяйство лишить? Приїхала, вручила подарунки, переночувала і назад поїхала.
Я думав у глибині душі, що теща мене не любить. Вона рідко приїздила і не телефонувала до мене особисто, спілкувалась переважно з онучками. Але раз на тиждень автобусом передавала велику сумку. Воно й не дивно – гостинці для дочки. Усе домашнє: сир, сметана, молочко. Взамін ми допомагали їй з комуналкою та оплачували ліки.
4 серпня у тещі було велике свято, день народження, і дата солідна, 70-літній ювілей. Ми подумали, що просто зобов’язані до неї приїхати. Спакували сумки. Діти всю дорогу нили, що їм буде нудно у бабусі. Дорогою заїхали в магазин, купили солодощі, тортик, вино, ще якісь продукти. Їхали без попередження, бо хотіли зробити сюрприз.
Заїжджаємо на подвір’я, а тещі нема. Жінка побігла до хати, розхвилювалась. Знайшли її на городі, грядку копала. Та раптом помітила нас і заголосила:
– Діти мої любі, нарешті ви приїхали! Оце так радість! Чому ж ви не попередили?
Мене здивувала поведінка тещі. У неї день народження, а вона на городі копається! Аж совість замучила, що старша жінка сама працює, а я лінувався приїхати подвір’я покосити.
– Зараз я швиденько стіл накрию!
Заметушилась пані Людмила, і за дві години стіл був вщерть заповнений смаколиками.
– Ну це ви мені подарунок зробили!
– Та ми ж тобі ще навіть нічого не подарували.
– Одна ваша присутність краще всіх подарунків! Щовечора дякую Богу, що дав мені вас! І молюся, щоб ми були щасливі!
На серці стало тепло. Зізнаюсь, я геть не розплакався від таких слів.
– А завтра вже у дорогу? – несміливо перепитала пані Людмила.
– Ні, погостюємо у вас цілий тиждень!
Це була лише моя ідея, але всі її радо підтримали. Старенька так зраділа, що словами не передати. А дівчатка обійняли бабусю.
Весь тиждень пані Люда була окрилена. І ми стали приїжджати до неї частіше! Адже ніхто, окрім нас, не зробить тещу щасливою. А її посмішка вартує того, щоб їхати в село.