Я добре пам’ятаю той день, коли уперше побачила Степана. Це був завидний кавалер на все село. Його одним із перших відправили вчитись до університету в той час, як інші закінчували лиш технікум чи коледж. Батьки дуже пишалися своїм сином, а особливо мама.
Степан сумлінно вчився, тягнув на червоний диплом. Та на четвертому курсі хлопця ніби підмінили. Частіше став приїжджати в село та прогулювати заняття. Батьки не розуміли, що відбувається, та причина виявилась простою. Він закохався, себто зустрів мене. Я тоді лише школу закінчувала. Але батьки Степана вмовили не кидати навчання і обіцяли, що одружать нас.
Я вийшла заміж одразу після повноліття. А через рік у нас народився первісток – Василь. Степан розривався між сім’єю, яку залишив в селі і навчанням у місті. Кожен його приїзд додому був справжнім святом. Невдовзі я завагітніла вдруге і завагалась:
– Степане, ти ще вчишся, як ми двох дітей потягнем? І я хотіла вступити на заочне.
Але в розмову втрутилась свекруха Ганна Андріївна:
– Діти – це квіти життя! Раз Бог послав, народжуй! Я допомагатиму.
– Ну от, все вирішилося, – заспокоїв Степан. – Мама допоможе з дітьми, а ти підеш вчитися.
Проте Степан не бачив, як я жила з свекрухою, як часто вона мені й куска хліба шкодувала:
– Куди ти все з холодильника тягнеш?
– Мені їсти хочеться страшенно! Я другу дитину чекаю, треба добре харчуватися.
– То тебе ще й годувати за двох? Дитиною вона прикривається, нахаба!
Я народила здорову дівчинку. Олею назвала. То була тиха і спокійна дитина і, після галасливого Василька, я зітхнула з полегшенням. Знову надумала за навчання, та свекруха відрадила:
– Куди тобі вчитися? Місце жінки вдома, на кухні та в городі. А основна справа для неї – дітей якнайбільше чоловікові подарувати. Он твій чоловік вивчився, працює! Чого тобі ще треба? Та й Оля ще така мала!
– Справді, – підтримав свекруху мій Степан. – Хай Оля підросте, тоді побачим.
Слухала я й розуміла, що всі мої бесіди про навчання – даремні. Бо на другий рік вони знайдуть другу причину.
А невдовзі я завагітніла втретє. Цього разу народила двійню – Назара та Іринку. Я була, чесно, вже така виснажена, що хотіла просити лікарів перев’язати мені труби, але свекруха знову зупинила:
– Ти що таке вигадала? Основне призначення жінки – народжувати дітей. Ще раз таке почую, відходжу з боків поліном. І чоловікові не смій скаржитись!
Після четвертої вагітності я змирилась зі своєю долею і про навчання більше не заїкалась. Батько Степана не дожив до появи п’ятого онука і сина в честь нього назвали – Григорієм.
Степан вже сам розумів, що сім’ю не в силі забезпечити. Бо п’ятеро дітей – це уже межа. Щоб прогодувати і вдягнути дітей, постійно шукав підробітки. Свекруха нам ніяк не помагала. Лиш вийде в город, дітей моїх від ягід віджене, а мені покаже, що ще слід зробити. Та й годі. Така поміч.
З початку війни Степан став на захист України. Я тоді довго плакала, не хотіла його відпускати:
– У нас діти. Куди тобі? – переконувала я. – За законом маєш відстрочку.
– Я там більше потрібен. Піду добровольцем!
Пів року були на зв’язку, постійно дзвонив із фронту, слав повідомлення. А потім замовк на кілька днів. Я й захвилювалася. А тут – жахлива новина в трубку від командира. Мій чоловік загинув.
За кілька днів я перетворилась на тінь. Лише діти змушували жити далі.
Минув тиждень після похорону. Запаси продуктів вичерпались. Тож довелось іти до свекрухи, але вона швидко поміняла тактику:
– А ти чого до мене пхаєшся? Тобі хто казав дітей плодити? А тепер думай, як прогодувати свій виводок!
– Ви ж самі говорили, що діти – це квіти життя.
– Мало що я говорила. Треба мати свою голову на плечах. А тепер забирай свій виводок, іди, звідки прийшла!
– Але як? Куди я піду? Це наш дім. Ви знаєте, що мені нікуди іти.
– Ні, це мій дім. Син мій був господарем, дбав про все. Та тепер його немає. А отже, зосталась одна господиня! Я! Знаєш, твої онуки мені вже набридли, кричать, жеруть цілий день. Та вони всі яблука підчистили, а я їх хотіла на компот на зиму!
– Та це ж ваші онуки! Невже вам їх не шкода?
– Я жаліла сина, поки він був живий. А тепер нема кого жаліти. Словом, іди, звідки прийшла.
Оля і Василько швидко зрозуміли в чому річ і наостанок покидали свекрусі ті яблука.
Я повернулась до батьків. Опанувала себе і стала думати про освіту. Мені було важко вчитись поруч із набагато молодшими хлопчаками. Але я терпіла, бо у мене була мета. Здобула фах економіста, пішла слідами чоловіка і влаштувалась на роботу. Діти мої теж вчилися на відмінно і цілеспрямовано рухалися кар’єрними сходами.
Та свекруха не заспокоїлась. Все підстереже котрогось з моїх дітей і на мене наговорить. Та все гроші випрошує в моїх дітей, пригадуючи, як їх у дитинстві ростила, молоком напувала. Знали мої діти, що то за жінка і оминали її десятою дорогою. Зрозумівши, що ніякої помочі від нас не отримає, пані Анна стала клясти нас на все село. Та ніхто її не слухав. Всі лякались дивакуватої старої. Бо знали за ким правда.
Вибачте. Даних поки немає.