Коли дочка сказала, що вагітна двійнею я розплакалась від щастя. Тоді вона жила з чоловіком у місті, де більше нікого рідного у Миросі не було:
– Мамо, може поїдеш з нами? – люб’язно просила дочка. – Я одна не впораюсь із двома дітьми! Ми вам меншу кімнату виділимо. Разом веселіше, що тут одній сумувати у тому селі.
Коли дітям минув рік зять запропонував назавжди залишитись жити у них.
– Ще трохи й Мирося вийде на роботу, трохи оновимо тут ремонт. Ви ж напевно вже звикли до міста?
– Звикла!
– То може продавайте свій будинок у селі? Нащо його тримати, все одно там ніхто не живе більше як рік.
Я сама того не бажаючи погодилась і продала будинок. Дітки підростали, пішли у садок. А я все частіше чула за стіною розмови дочки зі зятем про те, що у квартирі поступово стає тісніше. І як вони житимуть, коли діти виростуть…
Мене це засмучувало, але довго я так не протягнула. Кажу до зятя:
– Ну, пожила у вас і досить. Там повинні були залишитись гроші з продажу будинку. Я б хотіла, щоб ви подивилися мені за якимось невеликим будинком за містом, якраз на ту суму.
Купили будинок. Я зібрала речі й діти повезли мене по адресу. Я коли побачила в якому він стані мало не зомліла. Подвір’я позаростало, двері сухі, замки іржаві, плід похилений. Зайшли всередину, а там запах сирості, трухлява підлога та шари пилу.
Роботи було дуже багато. Дочка тільки криво глянула на мене, а в її очах прочитувалось: “А чого ти хотіла, мамо? Могла б жити собі з нами у теплій квартирі!”.
Коли вони поїхали я мало не розплакалась. Не знала з чого починати, до чого братися. Аж раптом хтось як не крикне жіночим голосом:
– Здоровенькі були! То ви нові господарі? Тут вже давно ніхто не жив!
– Добрий день вам! Так, от приїхала і трохи шокувала мене ця хатина!
– Ну є таке. А по вас ще повернуться? Бо тут ще не можна спати!
– Ні! Не приїдуть.
– Як же так? До речі, мене звати Орися! Буду вашою найближчою сусідкою!
– Дуже приємно! Я Марія.
Через хвилину я дивилась як Орися комусь дзвонить телефоном і щось бурно пояснює. За годину приїхав чоловік з косою і пішов доводити моє подвірʼя до ладу. Ще через 15 хвилин зійшлися інші жінки з відрами та тряпками в руках і взялися прибирати в домі.
Перший тиждень я ночувала в Орисі, бо до мого будинку вона мене так і не впустила. А коли навели лад я запросила усіх своїх помічників та пиріг з яблуками!
Минали часи, дочка так і дзвонила. Я поволі обжилася, познайомилась з людьми. Мені тут по-справжньому стало так добре. Жила з урожаю, навіть вдавалось щось продавати.
– Алло, мамо! Збирайся, ми завтра по тебе приїдемо! У нас будеш зимувати!
– За мною не треба їхати! Мені тут все підходить! – не стрималась я і кинула від злості трубку.
Наступного дня машина зятя посигналила за парканом. Вийшла Мирося і рота роззявила, побачивши як змінився будинок і все навколо.
– Привіт! Ну що, ти готова їхати?
– Я ж казала, що я нікуди з вами не поїду! Он я наготувала вам яблука, грушки, картоплі. Візьміть собі домашнє! І ще я вам скажу наступне: не дай Боже опинитися вам в такій же ситуації як я, але без таких сусідів, як у мене!
Правильно вчинила Марія? Невже можна було якось по-іншому вирішити ситуацію?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!