Ми жили зі свекрухою досить довго. Адже після весілля грошей не мали, а вона одна проживала у квартирі. Вирішили економити. За ці два роки Елла Вікторівна мені всі печінки з’їла. Все їй не так було. Постійно нагадувала, що квартира її, а ми маємо слухатись і всіляко їй догоджати. Тож, коли я дізналася, що дід залишив мені квартиру – була невимовно щаслива.
Коли ми переїхали, нашому сину виповнилося два роки. Згодом віддала його в садок і вийшла на роботу.
Елла Вікторівна зовсім не зраділа, що ми переїхали. Не дивно, кого вона тепер повчатиме. Це її головна розвага. Почала постійно дзвонити, скаржитися на здоров’я і вимагати, щоб ми її провідували. І це б нічого, якби в нас був вільний час, та працюємо обидвоє, щоб віддати борги за ремонт і нову техніку, яку взяли в кредит.
Одного дня свекруха зробила несподіваний візит:
– Діти, мені важко одній. Поживу з вами – ви мені допомагатимете, а я вам! – сказала вона й подивилася на мене, очікуючи реакцію.
– Чудово! Дуже хороша ідея. Ми не маємо часу до вас їздити, а так всі в купі будемо. Я скажу знайомому рієлтору, щоб пошукав охочих винайняти житло. Будемо мати додаткові гроші на харчі та ліки для вас.
– Добре. Лишень речі вивеземо.
– Звичайно. Ви так вчасно це придумали. Дениско якраз захворів і не може в садок ходити. От залишитесь з ним завтра, а ми на роботу.
Наступного дня ми поїхали на роботу, а Елла Вікторівна гралася з онуком. Вже за дві години вона зателефонувала.
– Дениско зовсім не слухає. Лиш бігає і кричить.
– Спробуйте домовитись, ви ж сина виростили. І не забудьте його погодувати, супчик зваріть.
Коли ми повернулися, свекруха лежала в ліжку і міряла тиск.
– Ти ще з рієлтором не говорила?
– Ні, часу не мала. Зараз зателефоную.
– Зачекай. Я тут подумала, що, мабуть, буду вам заважати. Ви все ж молоді, а я ще можу й сама справлятися.
В душі я сміялася. Адже знала, що так буде. Ми повечеряли й відвезли Еллу Вікторівну додому. Буде їй наука. Хтось скаже, що це жорстоко, і з людьми літнього віку треба зберігати терпіння. Та мені здається, що деяких родичів варто ставити на місце. Чи не так?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!