Віднедавна я на пенсії. Стільки років працювала швачкою. Робота пильна і потребує багато уваги.
Окрім того, маю ще невеличку однокімнатну квартиру, яку здаю біженцям з Харкова. Чисто за символічні гроші. Хоча невістка Василина мене відмовляла:
– Знаєш, які ті біженці? То аферисти! Квартиру тобі зіпсують і нерви.
Та я не послухала, пустила людей.
За пенсію та кошти з оренди, звісно, не розживешся, однак не скаржусь. Але от у Івана та Василини були плани на мої доходи. Зараз літо, онуки на канікулах, а я повинна їх доглядати! «Мамо, у нас робота! Відпустки не дають, – наполягала дочка. – Куди ж їх іще відправити?»
Спершу стало якось шкода, тому й згодилась. Але через кілька днів, зрозуміла, що поспішила з рішенням. Сергійко та Василько неспокійні, щодня придумують якісь капості. Одного разу ледь хату не спалили – грались сірниками. Я їх насварила, а вони язика показують, не слухають, далі хуліганять.
«Та це ж хлопці! У них це в крові!» – пояснювала невістка, навіть не виправдовуючи таке виховання.
Минулої неділі мене запросила у гості колега. Але виявилось, що й Іван з Василиною зібрались до друзів на шашлики. Довелось знову няньчити онуків. А я вже забула, як це – відпочинок на природі.
Я розуміла, що, окрім мене, в сина нікого немає. Теща на заробітках, приїздить лише на свята, а тата у Василини немає.
Одного разу я так бігла за Васильком, коли той ганяв на іграшковій машинці, що зламала ногу. Сусідка викликала швидку. Та через кілька днів звичні турботи за онуками знову повісили на мене. А коли я записалась до травматолога, Іван байдуже повів:
– Завтра ми з Василиною йдемо в гості на ювілей. Ресторан дорогий, місце уже замовлене, не підведи!
– А як же моє здоров’я, синку?
– Бачу, з ногою вже краще! Не вигадуй! Обійдемось без лікарів, зекономимо.
Мене насторожила така зухвалість. Забути про маму, звісити на мене всі турботи про онуків! Ну це вже занадто!
– Знаєте, що? – відрубала я. – Шукайте собі няньку!
Насправді це було виважене рішення. Уже давно слід поставити цьому край.