З чоловіком я розлучена вже 16 років. Він знайшов собі іншу і покинув мене в дуже важкий період. Тоді я була вагітна третьою дитиною. Моя мама захворіла, в неї був рак і вона помирала в страшних муках. Я мусила її доглядати. І, мабуть, саме через цей стрес втратила дитину.
В мене була страшна депресія, а чоловік замість того, щоб мене підтримати – почав зраджувати. Для мене це був черговий удар, ніж в спину.
Тож чоловік пішов, а я залишилася з 10-річним сином та 6-річною донечкою. Мені було вкрай важко, але я впоралася. Працювала, аби діти мали все необхідне. Колишній сплачував аліменти, та це були копійки. Натомість свою нову дружину з її донькою він охоче возив на курорти, тішив їх дорогими подарунками.
– Тобі не соромно перед дітьми. Ти ж сторонніх людей на море береш, а вони все літо в місті.
– Я ж тобі гроші даю. От і поїдьте кудись.
– Ти серйозно? Їм того навіть на одяг не вистачає.
Та це все були лише розмови. Жодних висновків чоловік не робив. З часом діти виросли. Старший син Ігор вступив на навчання. Інститут знаходився в нашому місті, тому жив він вдома. Та раптом на другому курсі привів дівчину:
– Це Ілона. Ми будемо жити тут, а згодом розпишемось.
Ця новина мене шокувала. Адже Ігорю тоді лишень 19 років було. Та Ілона мені сподобалась. Тож вигнати їх я не могла. Донька переїхала до мене в кімнату, а син з невісткою зайняв дитячу.
Та була одна величезна проблема. Моїй донечці Каті поява ще однієї людини в домі зовсім не сподобалась. Вона увесь час сварилася з Ілоною. Часом мало до бійки не доходило. Я все те ледве витримувала. А тоді невістка завагітніла і я ледве вмовляла Катю бути поблажливішою.
– Зрозумій, в неї дитинка буде. Це важкий період.
– Мало того, що через неї мене з кімнати вигнали, так я ще маю до неї гарно ставитися?
Та сварки тривали далі. Катя відмовлялась прибирати, Ілона ображалась, а Ігор втручався і був доволі грубим. В такому стресі я жила три роки. А тоді моя донька привела до нас свого хлопця і заявила:
– Я тут маю такі ж права, як і Ігор. Тож мій Стас житиме з нами. Мамо, виділи нам кімнату. Ми поселимось у твоїй, а ти переїжджай на кухню.
Тут я вже не витримала.
– Слухайте, доки я жива – це моя квартира. Якщо ви всі вже доволі дорослі – час покидати батьківський дім.
– Ти що нас виганяєш?
– Я вас відпускаю в доросле життя.
Діти страшенно образились. Мені було шкода, що до цього дійшло. Особливо через те, що онука маленька. Але що я мала робити?
Діти, вочевидь, поскаржилися татові, бо він мені наступного ж дня зателефонував:
– Як мама може рідних дітей виганяти? Тобі не соромно?
– То бери їх до себе, я не проти.
Звичайно, нікого він до себе не забрав. Ігор знайшов однокімнатну квартиру, а Катя поїхала до подруги, бо коханий її нічого не вартий, а його мама заборонила дівчат приводити. Я страшенно переймаюся, але виходу не бачу. Прикро, що стосунки між нами зіпсувалися.
Як гадаєте, я не помилилась? Можливо, варто було інакше вчинити?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!