Дніпро. Стою на вокзалі, чекаю електричку. Плече ниє – наслідок поранення на фронті. До мене підходить жінка і починає заспівувати: “Ізвінітє, ви нє маглі би мнє памочь?” Не очікував я від себе такого…

Дніпро. Я тільки недавно повернувся з гарячої точки. Отримав складне поранення, зараз змушений проходити тривалий курс реабілітації. Не можу дочекатися того моменту, коли повернуся до своїх побратимів, подивлюся їм в очі, обійму кожного з них. 

А зараз маю набиратися сил. Того дня мав зустріти на вокзалі маму. Електрички ходять в Дніпрі регулярно, тож найрідніша не втрачає можливості привезти мені з власного городця купу вітамінів і лігумінів. 

Стою, спершись на стовп, чекаю маму. Задумався про те, як там справи в мого батальйону, згадую усіх своїх хлопців. Аж раптом мої роздуми перервало тихе:

– Ізвінітє, ви нє маглі би мнє памочь. Я із Расії, – сказала жінка років сорока.

Я дивився на неї, крізь вуха пролітала її розповідь про тяжку долю, про те, що їй потрібно десь переночувати, тому вона шукає хостел, про те, що я виглядаю дуже добрим і бла-бла-бла…

Пошепки

Я стояв на вокзалі, слухав слова незнайомки, але насправді був далеко від того місця, далеко від Дніпра. Думками я був там, на фронті… Бачив смерть своїх друзів, відчував біль від простреленого плеча, мерз в сирих окопах, ховаючись від постійних прильотів. 

Я хотів допомогти тій жінці, але не міг. Слово “расія” стало отруйним – воно робило нестерпним і огидним все, що бодай якось із ним пов’язане. 

Вона ще трохи постояла, подивилася на мене, а потім тихо промовила:

– Прастітє. За всьо прастітє…

Та чи вистачить нам на це сил? Не знаю. Мабуть, що ні. Розбиту чашку склеїти неможливо, то як же вилікувати мільйон зранених українських сердець, які більше ніколи не битимуться в здоровому ритмі, або й не битимуться взагалі?! Риторичне питання.

Як би Ви вчинили на місці героя історії?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!