Я знайшла спільну мову з родичами чоловіка, тому завжди намагалася підтримувати з ними хороші стосунки й у всьому їм допомагати. Свекри виховували молодшу доньку Валерію, яка постійно потрапляла в негаразди.
Батьки оплатили їй навчання в університеті, але вже після другого курсу дівчину відрахували. Тато розлютився й сказав, що більше спонсором не буде, а вищу освіту донька хай здобуває сама.
Валерії довелося влаштуватися на роботу, адже кишенькових грошей їй також ніхто давати не збирався. Свекри казали, що ледарку вдома тримати не будуть. Тоді дочка пішла в бар офіціанткою й все почало налагоджуватися.
Оскільки ми з чоловіком жили окремо, то всі новини ми дізнавалися від свекрухи. Їй потрібно було з кимось ділитися своїми переживаннями, щоб отримати підтримку та пораду. Старший брат не менше хвилювався за свою сестру. Валерія далі жила з баткьами й паралельно ходила на роботу. Звісно, у молодої дівчини було й своє особисте життя. Одного дня вона повернулася додому з новиною про вагітність.
Заміж зовиця не збиралася, тому уся відповідальність за неї з немовлям лягала на плечі свекрухи. Чоловік вирішив, що не може бути осторонь, тому запевнив, що ми їм обов’язково допоможемо. Тим паче у нас є дитина, тож деякі речі можна віддати, а Валерії не доведеться купувати зайвого одягу чи іграшок.
Ще до народження малюка я приготувала наш пеленальний столик, коляску та інші дрібнички до перевезення. Звісно, назвати їх новими не можна, але все було у відмінному стані.
Після пологів Валерія почала все частіше телефонувати до мене з проханнями допомогти їй. Поки у мене декретна відпустка я не наважувалася їй відмовити, хоча для цього доводилося жертвувати власними планами.
– Не знаю, як я маю тобі дякувати, – постійно говорила зовиця.
Однак я запевняла її, що все гаразд, адже ми одна сім’я.
Днями я вирішила перебрати свій гардероб. Там я знайшла багато речей, які носила під час вагітності. Зараз вони завеликі на мене, але Валерії розмір точно мав підійти. Вирішила, що потрібно все віддати зовиці, аби воно даремно не пропадало на полиці.
Перед візитом я зайшла в магазин по фрукти, а коли вийшла звідти, то побачила свекруху. Ми вдвох пішли у її дім. Двері у квартирі намагалися відчинити якомога тихіше, бо Валерія сама мала вкладати спати свого малюка. Поки бабуся повела старшого онука в спальню, я направилася у дитячу.
Ще в коридорі я почула, що зовиця розмовляє з кимось по телефону. Раптом вона вимовила моє ім’я, тому я почала прислухатися. Виявилося, що дівчина скаржилася на мене, мовляв, я віддаю їй старі ношені речі. Далі сестра заявила, що якби не моя жадібна натура, то брат купив би їй нові. Балачки продовжилася, але я більше нічого не хотіла чути. Мені стало надзвичайно прикро, що моє щире бажання допомогти так і не оцінили по заслугах.
Я не хотіла влаштовувати суперечок, тому жодних претензій Валерії висловлювати не стала. Ми зі свекрухою випили чаю, а потім я з сином пішла геть. Пакет з речами вирішила забрати й віддати комусь справді нужденному.
Після цього зовиця ще кілька разів просила мене поняньчитися з її дитиною, але я сказала, що не маю на це часу. Мені не хочеться ні з ким псувати стосунки, але допомагати тим, хто цього не цінує, я також не буду.
А як ви вважаєте, хто в цій ситуації має рацію?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!