До 75 років я працював. А далі вже не міг, захворів. Думав діти допоможуть, їх четверо. Але усі відвернулися

Все своє життя я важко працював і ні на кого не розраховував. Дружина моя, Марина, теж роботи не цуралась. Обидвоє ми на пилорамі гарували, ще й господарство мали, город. Чотирьох дітей виростили. Друзі постійно мені казали:

 – Ось ти самий точно не залишишся. Стільки дітей маєш!

Та до 75 років я жодного разу нікого ні про що не просив. А два роки тому померла моя дружина. Захворіла на коронавірус і згоріла за місяць. На похорон лише молодший син приїхав. Інші діти не змогли. 

Я все розумію, їх по світу розкидало. Старша донька з чоловіком й дітьми в Чехії, син – на війні, молодша донька у Львові живе й працює, лише найменший Микола в райцентрі неподалік. Я тішуся, адже усі вони гарно в житті влаштувалися. І за все життя я ніколи не думав, що стану таким безпорадним. Та після смерті Марини наче вмить постарів на десять років. Почали боліти кістки, спина. Часом ледве з ліжка вставав.

 – Діду, йдіть вже на пенсію, – казали хлопці з роботи.

 – А як я виживу за ті гроші?

 – У вас стільки дітей, допоможуть.

Я тоді й подумав, може й правда варто вже відпочити. Врешті й користі з мене на роботі не багато. Звільнився. 

Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi

Кілька місяців жив добре, а тоді видав 10 тисяч гривень на дрова. Грошей не залишилось. Зателефонував донечці у Львів.

 – Ти знаєш, я звільнився!

 – Чого?

 – Важко мені. Здоров’я підводить. Зараз всі заощадження на дрова видав. Може допоможеш трохи?

Пошепки

 – Не треба було роботу покидати, ти ще не надто старий. А я зараз ніяк не можу. Самі ледве виживаємо. В мене ж діти, зрозумій.

 – Так, доню, звісно. Пробач!

Далі обдзвонив і інших дітей. Та відмовили всі. Вирішив піти на роботу, назад проситися. Не взяли. На моєму місці вже хлопчик молодий, сказали, що сирота, зі сходу.

 – Діду, він переселенець. Жити ніде, всього 18 років. Візьми до себе, допомагатиме тобі.

Я вирішив, а чом би й ні. Олексій з Донецької області. Батьки його загинули. Рік жив в інтернаті, а тоді знайшов роботу в нас на пилорамі. 

Хлопець охоче погодився зі мною жити. Допомагає мені й харчуємось разом. Та коли діти про це дізнались, обурились страшенно, почали дзвонити:

 – Що ти переселенця до себе взяв і нас не спитав?

 – Він мені допомагає. Чудовий хлопець!

 – Не мав ти права без нашого дозволу це робити! – накричав на мене син.

 – Мав, а може ще й хату йому залишу. Вам я однаково не потрібен.

Тепер діти мені й не дзвонять. Дедалі частіше думаю на Олексія документи зробити. Хоча тоді вони точно не пробачать.

Як гадаєте? Що мені робити?

Більше цікавих життєвих історій тутhttps://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

IrynaS
Adblock
detector