Я кулька років не була вдома. Річ у тім, що живу з чоловіком у Львові, а мама з сестрою у Франківську. І нагоди просто не було. В мене синочок малий. Та нещодавно я вирішила, що треба зберегти для дитини старі світлини. Тому й поїхала додому їх забрати.
Мій тато помер, коли мені було вісім років. Я його дуже любила і важко пережила цю втрату. Мама ж намагалась жити далі. Минуло два роки та вона знову вийшла заміж. Вітчим мене не любив, увесь час сварив. Я ненавиділа своє життя і мріяла кудись поїхати. Мама ж народила ще одну доньку, в неї часу на мене не було. Саме тому вирішила піти зі школи після дев’ятого класу. Поїхала до Львова і вступила в коледж. Додому навідувалась рідко і неохоче. Та й ніхто не кликав мене.
Роки минали, я продовжила навчання в університеті. Там зустріла свого Богдана. Ми щиро покохали один одного. Побралися і стали жити з його батьками. В них будинок не надто великий, три кімнати ще й на околиці, та придбати власне житло ми не мали змоги.
Зі свекрухою мені жилось не просто. Вона постійно нагадувала, що я нічого не маю і повинна дякувати за таку можливість, жити у них. Щойно я народила, Богдана забрали на фронт. Без нього стало ще складніше. Щодня мене принижували. Врешті я перетворилась на прислуху в домі свекрів. А коли скаржилась чоловікові, він заспокоював:
– Ну, потерпи. Може подамо документи на землю чи на квартиру!
А мені так страшно було, що він взагалі не повернеться. І ось я вирішила розвіятись, провідати маму і взяти наші старі світлини. Боялась, що батькові фото загубляться.
Та уявіть мій подив, коли двері відчинив сторонній хлопець.
– Ви хто?
– Вадим, хлопець Насті.
– А мама наша де?
– А ви сестра, так? Валентина Вікторівна з чоловіком виїхала до Німеччини.
– Я хочу деякі речі забрати.
Він пустив мене, та я нічого не могла знайти. Подзвонила мамі. Вона відповіла.
– Чому ти не сказала, що їдеш?
– А ти не надто з нами спілкуватися хотіла. Навіть на хрестини не покликала.
– А квартиру виходить Насті залишили.
– Так, ти ж маєш, де жити!
– Я живу зі свекрухою, терплю її. В мене є дитина. А Настя просто з хлопцем. Це не чесно!
– Ми так вирішили! Не будем вже виганяти Настю.
Мені так прикро стало. Зокрема тому, що квартира ця взагалі татова була. Він просто заповіт не написав, тому все мамі й дісталося. До слова, і світлини старі вони викинули в підвал, врешті всі зіпсувалися. Що ж я тепер можу з цим усім зробити? Не хочу знати ні неньку, ні сестру. Такі родичі мені не потрібні. Як гадаєте, як мені бути?