Влітку 2021 року Андрійко з Мариною вирішили зробити мені подарунок – невелика ділянка за Львовом для дачі. Я вже давно мріяла про те, аби на старості років мати свій город, садочок, вирощувати різні квіти та просто відпочивати. Бо міський шум та гам вже відверто дратував.
Це був маленький будиночок на 2 кімнатки та з літньою кухнею. Зробили мінімальний ремонт, хіба оновили деякі меблі та поставили техніку на кухню. Ох, як я світилася від щастя, ви собі не уявляєте!
– Дітки, але ж це так дорого? Я б нізащо у світі не могла собі таке дозволити! – плескаю в долоні, коли заходжу в середину.
– Мамо, все гаразд, то мій знайомий по роботі, колега, продавав цю ділянку. І ми з ним домовилися чисто за символічну суму. Тому не хвилюйтеся, то ж для вас все! – підморгує мені зять.
Зробили невеличке новосілля, познайомилися з сусідами на вулиці, зробили шашлики та ковбаски. Ох, як ми файно тоді посиділи, зять привіз гітару, розпалив багаття. Я деякі фотографії виставила на свою сторінку в Фейсбуці, аби поділитися такою радістю.
Однак, якби я знала, на яку “гостю” натраплю через мої фото – нізащо нічого не публікувала!
Вже наступного дня до мене зателефонувала двоюрідна сестра з Чернівців, Ганна. Ми рідко бачилися, адже в кожної свої родини, свої турботи. Могли перестрітись хіба на застіллях, коли приїздили до родичів у села на свята.
– Слухай, ну а чому ти не зізнаєшся, що у тебе така краса є? Ой, ну фото просто казка! Там певно так добре? Свіже повітрячко.
– Так, тільки треба за продуктами їхати до міста, бо тут хіба маленькі магазинчики, а я звикла купувати все у Ашані.
– Лідо, а давай я до тебе приїду! Заодно все куплю тобі! Як тобі така ідея? Тобі зі мною буде весело, я це гарантую! То що, я беру квитки, гаразд?
Я погодилася. Вже наступного дня Ганна стояла на порозі, з повними пакетами. Але не продуктів, а свого одягу, взуття, різного непотреба. І не сама, а зі своїми онуками.
– Я подумала, що дітям буде корисно відпочити на природі. Нехай подихають свіжим повітрям, пограються. Бо моя донька каже, що вона вже квартиру її верх ногами переносять, такі бешкетники!
Нічого не маю проти діток, адже сама бабусею тоді стала. Однак, її два онуки нагадували просто прокажених чортенят. Не минуло й години, як вони розбили чашку, гралися м’ячем біля вікон та потоптали всі хризантеми біля будинку.
“Ну це ж дітки, нехай розважаються” – ліниво повчала мене Ганна, поки сама лежала на гамаку та читала якийсь журнал. Ось такою була її реакція на мої зауваження. Вже під вечір у мене боліла голова від таких “любих гостей” і я не знала, куди дітися.
Єдиний вихід – зателефонувати зятю та доньці.
– Мамо, ви не хвилюйтеся, я щось придумаю. Краще випийте собі ліки, подивіться телевізор, а ми все вирішимо. Вже завтра ваших гостей там точне не буде, я вам гарантую! – тихо казав Андрійко, але я чула в його голосі нотки такої чи то підлості, чи то геніальності. Щось він вже задумав.
Зранку ми вирішили піти до магазину. І за всі солодощі, на які тицяли пальчиком дітки, за цигарки та за елементарні продукти заплатила я. Ганна просто магічним чином залишила гаманець у хаті та не дуже воліла повертатися. От ми вже з сумками підходимо до хати, як помічаю біля будинку велику чорну машину. І біля неї чоловік, в окулярах, костюмі.
– Вітаю, це ви Лідія Петренко? – крижаним голосом запитує та сканує мене поглядом, немов робот.
– Так, я. А що трапилося?
– А ви в курсі, що цей будинок незаконний? Ви порушили догорів. Зараз сюди приїде ще слідча група, ми будемо відкривати кримінальне впровадження.
І тут я бачу, як Ганна аж побіліла, так зойкнула і очі стали величезні, немов колеса від трактора.
– Ой, а ви знаєте, я тут непричетна, я взагалі далека родина. Ми тут тільки другий день, ми нічого не знаємо!
– Нічого будете свідчити проти тоді.
– Ні, не хочу. І взагалі, у мене скоро потяг, а ще онуки неповнолітні. Я вже маю бігти, самі без мене розбирайтеся, – кудкудакала, як та квочка, сестра та хутчіше побігла до хати.
Вже через 20 хвилин вона вибігла з онуками та почимчикувала на зупинку. Так збиралася, що навіть речі нормально у свої пакети не склала.
– Ну що пані, Лідіє, ми впоралися з завданням?
– Навіть краще, аніж я очікувала. Сергійку, може зайдеш на чай до мене? Бо я тебе так давно не бачила. Як твоя жінка, дітки?
Мій зять вигадав просто геніальний план, як позбутися такої нахабної родички – агент під прикриттям, головну роль виконав його старий друг Сергійко. Вона разом у школі вчилися, а зараз стали кумами. От хороший друг, прийшов на поміч.
– Знаєте, треба було мені у Поплавського на театральне вступати! Ото я актор, правда?
– Так, Сергійку, тобі оскар треба дати. Якби не ти – я б тут розумом поїхала. Сподіваюся, що після такої вистави та Ганька більше до мене носа не тикне.
Ось так ми провчили нахабну родичку. Знаєте, як то кажуть – гості добрі люди, коли вони дуже рідко до вас приїздять та мало часу відпочивають.
На щастя, Ганна взагалі до мене не телефонувала і здалося, що задубла про моє існування. А мені це тільки на руку! Тепер я сама запрошую тільки тих гостей, як ввічливо та чемно себе поводять!
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними. Напишіть свою історію і команда наших редакторів поділиться нею з іншими читачами. Надсилайте на пошту [email protected]
Напишіть нам в коментарях у Facebook!