Я цілком заплуталася у своєму житті. У 37 років я вже стільки дурниць встигла наробити, що без допомоги тут точно не обійтися. Не знаю тепер, як впоратися з власними страхами та презирством до себе. Зараз я живу з чоловіком. Ми зустрічаємося майже рік. Це мій перший шлюб. Так, і таке буває. Я мала хлопців, але до весілля ніколи не доходило. Чи це я перебірлива в молодості була, чи чоловіки не ті траплялися. Словом, не знаю, але якось з особистим життям не було нічого хорошого.
Думала, хоча б зі Святославом ситуація покращиться. Та де там… Але, зрештою, я сама зіпсувала собі життя. Настільки, що зараз не бачу розумного виходу із ситуації.
Ініціатором знайомства був Святослав. Він перевіз мої речі до квартири, яку в нас орендував, почав говорити про майбутнє. А через пів року я поїхала до нього в іншу країну. Все б нічого, але цей чоловік прирік мене на душевні муки. Але я нікого в цьому не звинувачую. Хіба себе за те, що допустила подібне. Тепер не знаю, як з цього вибратися.
Спочатку я просто хотіла, щоб все у нас було добре, але мої комплекси, прищеплені ще з дитинства, як ось: почуття провини, дурість і надія на краще – усе це вилізло мені боком. Я дуже багато терпіла, – і дотерпілася до того, що вирішила розірвати стосунки. Думала, що нашим взаєминам прийшов кінець. Я більше не могла так жити. Бо майже нічого, крім злості, в душі у мене не залишилося. Але щойно вирішила купити квитки додому, зрозуміла, що вагітна. Тепер плачу щодня. Чоловік старший за мене на 10 років. Я боюся з ним залишатися. Та й не розумію, чи є в мене до нього ще хоч якісь почуття. Розповіла йому про вагітність. Він каже, що готовий усе змінити заради малюка. Не думаю, що йому можна вірити. Але вибору не маю. Не хочу стати матір’ю – одиначкою. У такому випадку навіть дитини цієї не хочу. Боюся, що душевні муки знищать мене одного дня, якщо я продовжу ці стосунки.
Найбільше шкодую, що я від чоловіка пішла вчасно. Моє чуття мене підвело. Я завжди думала, якщо зустрічатися з кимось – це докладати зусиль, дійти до фінішної точки, і тільки коли вичерпається весь потенціал, обривати зв’язок без жалю. Але поставити крапку виявилося складніше, ніж я думала.
Не слід дорікати мені бездумністю, будь ласка. Мені й так погано. Я все сама чудово розумію, бо не маленька вже. З релігійних міркувань та власних переконань я боюся брати гріх на душу й позбавляти життя дитину. Але іноді мене охоплює страх за себе і я розумію, що готова наважитись. Уже всі сльози виплакала. Не знаю, що мені робити.
Та ще й зрозуміла, що ми з чоловіком дуже різні. Він постійно працює, я навіть на прогулянку йду сама. Нема з ким поговорити, чужа країна, навколо немає нікого близького. Мені здається, я божеволію, хочеться заснути і прокинутися, коли все вже мине.
Що можете порадити?
Чи варто мені залишати дитину?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!