До війни я говорив російською. Навіть після поранення в 2015 продовжив “любить Украину на русском”

До 19-ти років я вільно спілкувався російською. Досить часто я розмовляв нею у рідному Львові, на навчанні у Польщі та навіть на передовій у Донецькій області.

Я писав російськомовні пости, а також вірші, які клав на музику.

Мені це видавалось зручним, комфортним, універсальним.

Більш того, отримавши поранення у 2015-му в зоні АТО, я продовжив “любить Украину на русском”

Сперечатись було беззмістовно, бо за Батьківщину я жертвував найціннішим.

“Хто в праві мені дорікати за мову?”, “Хто з вас був ладен віддати хоч частину з того, що віддав я?”  – Так думалося мені тоді.⠀

Допоки у моє життя не завітав Юрій Руф.

Не шукаючи відповіді на мої питання, він прийшов з десятками своїх.

– Що відрізняє тебе від них на лінії фронту?

– Чи знайшов би рускій мір собі прихильників там, де б його мову не розуміли?

– Хіба доцільно битися з ворогом, поповнюючи його казну прослуховуванням його артистів?

Спитавши, Юрко встав і пішов, а я залишився з собою у пошуку рішень.

Минув час.

Пошепки

На честь Юрія Руфа називають вулиці по всій країні, а сам він спочив на Личакові, загинувши за нашу свободу.

Не марно.

Ані на мить.

Бо я знайшов правильні відповіді і передав їх сотням інших шукаючих.

Я знаю, що справді “русский мир заканчивается там, где заканчивается русский язык”.

Знаю, що іноземці пізнають нас не “по одёжке”, а за мовою і традиціями.

Знаю, що немає місця відмазкам “мне так удобней”, бо українцю не може бути складнішим вивчити рідну мову, аніж системи Javelin, NLAW чи тактичну медицину.

Я знаю, що кожен з нас про це знає, але принципово не хоче або боїться бути засміяним.

Не бійся.

Не бійся так, як не боїшся одвічного ворога.

Твоя Мова змогла вижити.

Тож, якою б недосконалою вона в тебе не була – пам’ятай: вона краща за будь-яку досконалу ворожу.

Автор статті – Ігор Шолтис.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!