До 19-ти років я вільно спілкувався російською. Досить часто я розмовляв нею у рідному Львові, на навчанні у Польщі та навіть на передовій у Донецькій області.
Я писав російськомовні пости, а також вірші, які клав на музику.
Мені це видавалось зручним, комфортним, універсальним.
Більш того, отримавши поранення у 2015-му в зоні АТО, я продовжив “любить Украину на русском”
Сперечатись було беззмістовно, бо за Батьківщину я жертвував найціннішим.
“Хто в праві мені дорікати за мову?”, “Хто з вас був ладен віддати хоч частину з того, що віддав я?” – Так думалося мені тоді.⠀
Допоки у моє життя не завітав Юрій Руф.
Не шукаючи відповіді на мої питання, він прийшов з десятками своїх.
– Що відрізняє тебе від них на лінії фронту?
– Чи знайшов би рускій мір собі прихильників там, де б його мову не розуміли?
– Хіба доцільно битися з ворогом, поповнюючи його казну прослуховуванням його артистів?
Спитавши, Юрко встав і пішов, а я залишився з собою у пошуку рішень.
Минув час.
На честь Юрія Руфа називають вулиці по всій країні, а сам він спочив на Личакові, загинувши за нашу свободу.
Не марно.
Ані на мить.
Бо я знайшов правильні відповіді і передав їх сотням інших шукаючих.
Я знаю, що справді “русский мир заканчивается там, где заканчивается русский язык”.
Знаю, що іноземці пізнають нас не “по одёжке”, а за мовою і традиціями.
Знаю, що немає місця відмазкам “мне так удобней”, бо українцю не може бути складнішим вивчити рідну мову, аніж системи Javelin, NLAW чи тактичну медицину.
Я знаю, що кожен з нас про це знає, але принципово не хоче або боїться бути засміяним.
Не бійся.
Не бійся так, як не боїшся одвічного ворога.
Твоя Мова змогла вижити.
Тож, якою б недосконалою вона в тебе не була – пам’ятай: вона краща за будь-яку досконалу ворожу.
Автор статті – Ігор Шолтис.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!