Я своєму братові довіряв як собі, а він встромив мені ніж у спину. Такої зради від нього я не чекав.
За освітою я військовий, тож, коли почалась війна відразу пішов виконувати свій обов’язок. Спершу був у тиловій частині, лише іноді виїжджали на бойові завдання, а згодом, у квітні 2023 року, відправився на передову.
Вдома мене чекала дружина. Дітей у нас тоді ще не було. Ми жили у своїй квартирі в центрі Рівного.
Коли я поїхав, Марія залишилась сама. Вона працює вчителем у школі, ще й репетиторством підробляє.
Батьків моїх давно не стало. Пішли один за одним протягом року. Залишився лише молодший брат. Він ровесник моєї Марії. Живе неподалік, на сусідній вулиці.
Коли я був вдома, ми часто ходили в гості одне до одного, бо ж нікого ріднішого на всьому білому світі, крім брата й дружини, у мене не було. Тому, як пішов воювати, то просив Тимофія, аби він не кинув Марію одну, а допомагав у разі чого.
Ми з дружиною часто, за можливості, спілкувались, як тільки я поїхав на схід. Вона, навіть приїзд ла до мене двічі. Та потім наші стосунки сильно змінились.
Марія рідко відповідала на мої дзвінки чи повідомлення, все в неї часу не було. Так тривало близько 4 місяців. А тоді дружина каже:
– Колю, я вагітна.
Моїй радості не було меж. Я стану татом. Колись ця війна закінчиться й ми щасливі житимемо вже утрьох – я, Марія та наша дитина. В мене був новий стимул вижити. Не міг дочекатись, коли приїду додому, щоб обійняти своїх близьких.
Та радість моя тривала не довго. Бо наступні слова Марії і досі стукають відгомоном в голові:
– Це не твоя дитина. Батько – Тимофій. Пробач.
В той момент земля пішла мені з-під ніг. Я смутно пам’ятаю, що було далі. Знаю лише, що в той момент мав їхати на бойове.
Командир, побачивши мій стан зняв мене з завдання. І я залишився на місці базування.
За місяць була моя черга їхати додому у відпустку, але бажання такого у мене не було.
Коли все ж приїхав, то застав таку картину: Марія, з уже кругленьким животом, на кухні готувала вечерю, а Тимофій господарем ходив у нашій квартирі. Як побачили мене, то обоє побіліли.
– Колю, заходь. Не стій на порозі – першою заговорила Марія.
– Брате, радий, що ти приїхав – дуже невпевнено сказав Тимофій.
Я роздивився все довкола. Це, ніби і моя квартира, і мої близькі люди, але все мені чуже.
– Добре ж ти, Тимофію за дружиною брата наглядав, що вона аж завагітніла – кажу.
Марія опустила очі, а брат знітився.
– Колю, пробач, я не знаю як так сталось. Ми раптом зрозуміли, що небайдужі одне до одного. Сказати тобі боялись, а, коли я зрозуміла, що вагітна, то не було вже куди тягнути.
– Пробач… – ледь вимовив Тимофій.
Я їм обом довіряв більше за усе на світі, а вони так зі мною вчинили. Тепер я залишився сам один і нікого у мене немає. Ладен померти, та смерть мене обходить, ніби знущається.
Марія з Тимофієм розписались і живуть у квартирі наших батьків. За кілька місяців у них народиться дитина.
Я ж більше не одружусь ніколи. Та і їх знати не хочу.
Як далі жити, скажіть?