Моя мама колись жила у селі. У неї було ще дві рідні сестри. Всі згодом пороз’їжджались. Після навчання у село ніхто повертатись не хотів, тому залишились у місті. Одружились, дітей народили. Та й жили собі.
Коли моїй бабці виповнилось 61, вона померла. Дідусь залишився сам. Жив у своєму будинку – достатньо великому і новому. Він будував його сам, своїми руками.
Та моя мама вмовила його продати ділянку з домом і придбати квартиру у місті, аби вона могла навідуватись до нього частіше і допомагати, адже у село їздити було далеко. Вона переживала за самотнього батька. Йому тоді вже було 74 роки.
Він спершу не хотів, але потім згодився. Обжився і ніби звик.
Одного дня, волею випадку, я зайшла до дідуся в гості, а він у коридорі лежить на підлозі. Я одразу в швидку набрала. Встигли вчасно, його врятували, проте з того часу дідусь лежачий. За ним потрібен постійний догляд.
Порадившись з усією родиною ми вирішили забирати дідуся до себе по черзі. На місяць. Перший – були ми.
Так, можливо, це було трохи важко для нього. Але так він був під постійним наглядом.
Добре, що я була на дистанційному навчанні і могла цілий день бути вдома. Адже робити для старенького треба було абсолютно все. Включно здогадуватись, що йому потрібно, бо він не завжди міг це сказати. Словом, як біля маленької дитини.
Наше фінансове становище було на дні. Я підпрацьовувала у доставці, та мені довелось звільнитись звідти. Мама працювала сама. Батько пішов від нас ще декілька років тому, вони розлучились.
Тому нам доводилось дуже туго, ми на всьому економили. А дідусь ще й вередував, не завжди їв те, що ми йому давали, перебирав.
Минув місяць і дідуся мала забрати тітка Орися. Та вона знайшла 100500 причин цього не робити. Дійшло до того, що її дочка заміж виходить, вони займуть з чоловіком вільну кімнату і навіть не буде, де положити діда.
Словом, старий ще на місяць залишається у нас. Я не проти, адже я дуже люблю дідуся. Та це нечесно.
Вона обіцяла, що на наступний місяць забере його. Ми з мріями про відпочинок чекали, та цього так і не сталося.
Друга мамина сестра взагалі поїхала за кордон, тому на неї навіть і не розраховували. Усі розбіглись, повтікали чи уникали. А ми ж не могли покинути бідного старенького. Так і тягнули його самі. З грошима ще більша біда. Дідусь ще більше вибагливий.
Так минав місяць, другий, третій. Ніхто і не думав нам допомагати.
Я вже й забула, коли нормально спала. У мене ж ще навчання, за всім устигати було дуже важко. Особливо, коли сесія почалась.
Ми вже й перестали чекати, поки тітка Орися схаменеться. Мама дуже схудла, змарніла через переживання постійні і стреси.
Нещодавно дідуся не стало. Це було для нас несподіванкою. Та ми все зробили, як годиться – провели його в добрий путь.
Квартиру дідуся потрібно було прибрати, адже там вже близько року ніхто не жив. Мама подзвонила до тітки Орисі, та у неї справи: робота, зустрічі, діти. Знову їй не до нас.
Ми пішли з мамою удвох. Під час прибирання знайшли зелену папку. Там були документи. Зокрема, заповіт.
Усе майно дідуся було записано на мою маму. Він ніби передбачив, що тіка Орися і тіка Ірина безвідповідальні і так поставляться до нього на старості років.
З того дня, як сестри мами дізнали про заповіт нам не має спокою. Все надзвонюють нам то вони, то їхні чоловіки, то діти.
Віддавати трьохкімнатну квартиру нам вони просто так не могли. Казали, що все треба ділити порівну за законом. Вони думали, що дідуся намовили ми, тому він так заповіт і склав.
Ми намагались пояснити, що він складений був задовго до інсульту, та вони навіть слухати не хотіли.
Як цікаво виходить, коли за дідусем потрібно було доглядати в усіх різко з’являлись якісь справи, не було можливості, проте тепер, коли справа стосується майна, усі тут як тут.
Не знаю, що тепер буде далі, але віддавати квартиру просто так я не хочу, мама теж. Ми чесно її заслужили. Хоча ми навіть і не думали, що так вийде. Мабуть, Бог винагородив нас за ці важкі дні…
Як ви думаєте, те що вчинили сестри нормально? І чи слід їм ділити майно?
Напишіть нам в коментарях у Facebook!