Десять років тому я прийняла дуже важке для себе рішення – зібралась і поїхала на заробітки. Страшенно хотіла будинок з чоловіком добудувати. Ми вже перший поверх підняли та майже весь матеріал мали, та ціни раптом зросли. А тоді ще й подумала, що слід і про сина подбати, котрому вже 17 років виповнилося.
Це було надзвичайно складно, я кохала свого Дмитра й шлюб у нас був насправді хороший. Ви спитаєте, чому ж чоловік самий не поїхав на заробітки? Річ у тім, що коханий мій хворий, має епілепсію. Та, не зважаючи на це, він все життя працював, досить гарно заробляв. Та в чужій країні перебувати з таким діагнозом – не найкраща ідея.
Тож я поїхала. Спочатку знайшла місце в одного старого італійця. Та він почав до мене залицятися. Я відразу сказала, що маю чоловіка, і ні про що й мови бути не може. Та він не відступав. Я жила у страху. Тож врешті одного дня просто посеред ночі від нього втекла. Розповіла все Дмитрові, а він відреагував зовсім спокійно. Це мене обурило:
– Тобі що байдуже! А якби я зрадила?
– Ну, всіляке трапляється. Кажуть наші жінки усі там заради грошей заводять романи.
– Як ти можеш таке казати?
Я кинула трубку. Згодом Дмитро перепросив. Та я й уявляння не мала, чому він такий спокійний. Висилала щомісяця майже всі свої гроші. Він будував наш будинок. Згодом зробив шикарний ремонт, придбав нові дорогі меблі, облаштував двір. Також я допомагала синові. Оплачувала навчання, а потім ще й автівку купила.
З наступним роботодавцем пощастило більше. Це була старенька сеньйора з початковою стадією деменції. Вона дуже добре до мене ставилась, тому було особливо сумно спостерігати, як здоровий глузд покидає її. Утім, мені гарно платили.
Коли почалась війна я хотіла повернутися. Та чоловік мене відмовив. Сказав зачекати, бо не знати ще чи їм не доведеться тікати. А тоді син повідомив, що одружується. Я вирішила зробити йому щедрий подарунок – придбати квартиру. Але про це не розповіла, хотіла сюрприз просто на весіллі зробити. Знайшла рієлтора, котрий підібрав гарний варіант в новобудові.
І ось я приїхала без попередження. Вирішила, що час залишитися, доки ще не надто стара. Хочеться ж нормально пожити, насолодитися усім. Та й за Дмитром скучила. Відразу вирушила в наш будинок, адже з мого останнього приїзду минуло три роки. Яке все гарне було, ошатне – словами не передати. Я натиснула на кнопку дзвінка. Та ніхто не відчиняв. І тут раптом вийшла сусідка.
– Ви хто?
– Господиня цієї оселі! Дмитро певно кудись поїхав.
– Яка ж ви господиня? Я Надю добре знаю! Прекрасна жінка, часто мені допомагає.
– Яку ще Надю? Ви про що? Може то наречена мого сина, але її Катрею звуть!
– Катю я теж знаю, а Надя – дружина Дмитра.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я мало не впала. Сіла біля будинку й вирішила почекати. А тоді приїхав мій чоловік зі своєю коханкою.
– Як тобі совість дозволила? Це ж все за мої гроші збудоване!
– Ну, не все. Я теж вкладав! Ти сама хотіла поїхати, ще й з італійцями там крутила. І чого не попередила, що їдеш?
– А ти що, сховав би коханку.
В розпачі я вирушила до своєї двоюрідної сестри. Весілля було за два дні. Я вирішила не псувати свята і синові нічого не казати. Думала, він не знав. А вже після всього розібратися.
На весілля я прийшла. Син від подиву не знав, що й казати. А тоді я побачила за столом і Дмитра з його Надею!
– Сину, то ти все знав? Ще й на весілля її запросив?
– Мамо, я не хотів тебе засмучувати!
– Та ти просто не хотів, щоб я повернулась раніше, бо ж вам гроші потрібні. Ну якщо такі справи, то знай – я тобі купила гарну двокімнатну квартиру. Та тепер в ній житиму я, а ти селись зі своїм батечком і новою мамою в будинку. Щастя вам!
Усі чули мою промову. А я пішла геть. З такими лицемірами навіть в одній кімнаті перебувати не можу. Та мені атк болить ця зрада. Не знаю, через кого більш прикро – чоловіка чи сина.
Обидвоє вони мені телефонували, та я не відповідала. Не знаю, про що надалі говорити. Вже подала на розлучення. Домовилась, щоб все зробили за кілька днів. Адже хотіла квартиру на себе оформити. Будинок я теж не залишу Дмитрові. Відсуджу половину. Хоче – нехай виплачує вартість. Або продає.
Мені дуже сумно. Сестра говорила з моїм сином, каже, що він не розуміє такої поведінки. І страшенно ображений через квартиру. Скажіть, що робити надалі? Як пробачити синові і чи варто?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!