Нещодавно мені зателефонувала мама в сльозах. Вітчим знайшов собі молодшу, а її виставив. Вона благала прийняти її. Та я відмовила, хоча ми з чоловіком маємо великий і гарний будинок. Та не поспішайте з осудом, все не так просто.
Дитиною я жила з мамою і татом у місті. Батько чудово заробляв, ми мали гарну квартиру. Лишень на свята їхали до бабусі в село. Та згодом батьки розлучилися. Я ніколи тата не звинувачувала, адже в неньки характер зовсім не простий. Він тоді продав квартиру, гроші поділив і поїхав геть. Мама роки налаштовувала мене проти нього. А що я тоді розуміла.
З грошима ми переїхали в село до бабусі. Ненька завжди казала, що кошти триматиме мені на навчання і весілля. Я тішилась з цього. Та згодом вона вийшла знову заміж за чоловіка з іншого села. Мене залишила з бабусею, а сама вирушила особисте життя влаштовувати. Насправді я тоді вже досить дорослою була і нікуди не хотіла знову переїжджати.
Я закінчила школу і поїхала на навчання. Вступила самотужки в університет на державне відділення. Ніякі гроші не знадобились. Мама трохи висилала мені на життя. Та вже на третьому курсі я знайшла роботу.
У 24 роки я зустріла Дмитра, закохалась, він пропозицію зробив. Почали до весілля готуватись, я все чекала, коли ж мама гроші віддасть. Та вона наче про них забула. Врешті я не витримала і спитала.
– А де ж гроші з квартири, мені на весілля?
– Ой, доню, а їх вже давно нема. Я ж тобі потрохи висилала, крім того, ми ремонт зробили.
Як мені прикро було, ви не уявляєте. Та коханий заспокоїв, сказав, що впораємось. Я тоді розповіла все татові, він страшенно розізлився, але на весілля привіз мені тисячу доларів.
Роки минали. Ми з чоловіком багато працювали, кілька разів до Польщі їхали. Купили землю і побудували гарний будинок. Згодом і діти народилися. Та моя мама завжди була до нас байдужа. Коли ж померла бабуся – вона поступилася спадком на користь дядька. Залишила йому бабину хату і навіть не порадилась зі мною. Наче мені з дітьми гроші не потрібні. Я ж розраховувала, що отримаю половину будинку, продам.
Через усе це якийсь час я з мамою не спілкувалась. А нещодавно вона мені подзвонила.
– Чоловік мене вигнав. Куди мені йти?
– Їдь в батьківську хату.
– Не можу, брат продав її вже. Збирається виїжджати до Канади.
– Мамо, треба було головою думати. Ти в мене й гроші й спадок забрала. Що тепер хочеш?
– Ти що мене на вулиці залишиш?
– Звичайно залишу. А на що ти після всього розраховувала?
Мама страшенно образилась. Згодом дзвонила ще, а я вирішила навіть не брати трубку. Звісно, все це мені болить. Але що я мала робити? Невже варто було все забути і пустити неньку? Врешті вона ще не надто стара, всього 66 років, може ще щось вигадати.