Декілька років тому моя старша донька завагітніла. Вона після весілля переїхала до чоловіка аж у Кропивницький, а там нема ніяких родичів. Сваха жила та працювала закордоном, рідко приїздила в Україну.
А потім Катерина народила, одразу двійню, хлопчика та дівчинку. Зять весь час працював на роботі, на якусь там няньку в них не вистачало грошей:
– Мамо, я ледь ради даю з тими дітьми. Постійно плачуть, викрикають. Навіть подрімати не дадуть хоча б годинку.
– Донечко, ну таке материнство складне.
– Мамо, благаю, врятуй мене. Переїжджай до нас у Кропивницький.
З Івано-Франківська до доньки було що їхати. І я не могла кататися суто на вихідних. Катерина просила, аби я взагалі переїхала назавжди. Тим паче, вони живуть у будинку на 2 поверхи, відповідно є місце для мене.
Я вирішила дослухатися до поради Каті. Свою однокімнатну квартиру здавала в оренду, аби не пропадала. Але ті гроші віддавала дітям, вони якраз хотіли відкривати свій бізнес з ремонту машин. Звісно, написала заяв на звільнення з заводу.
І 6 років я жила щасливо з дітьми. Катя вийшла раніше з декретної відпустки, пішла працювати. А я проводила час з онуками, ми багато гуляли, гралися. Зять не жалів на мене грошей, купував одяг, якусь косметику, продукти, ліки. До війни ми з Катею та дітками летіли у Єгипет, Болгарію чи в Туреччину на відпочинок.
Я навіть проводила більше часу з ними, ніж Катя. Навчила читати, писати, малювати, розказувати віршики чи казочки.
Однак, цієї осені діти вже підуть в 1 клас. ми купили їм вже рюкзаки, шкільну форму, альбоми, олівці. Але помітила, що донька якась дуже напружена. І ввечері, коли діти вже спали, покликала мене на кухню, мовляв, є серйозна розмова:
– Ма, ти ж знаєш, що Ніка і Марк вже восени підуть до школи.
– Прекрасно знаю, я ж їх сама до школи готувала.
– Ну так от… Словом, у тому ліцеї є група продовженого дня, діти після занять там залишаються як на другу зміну. І нам вже не потрібна твоя допомога.
Такі слова стали для мене наче ножем у серце. Ну от я роками доньці допомагала, любила онуків, піклувалася про них. А тепер кажуть в очі “ти нам не потрібна”.
Зять купив мені квитки, відвіз до вокзалу. От я повернулася до Івано-Франківська і не знаходжу тут місці. Важко зараз знайти роботу, бо багато біженців. Та і мені вже 60, через вік ніхто не хоче брати навіть на базар продавати.
І ще пасувало зробити у квартирі ремонт, бо квартиранти після себе залишили свинарник. Старе ліжко, підлога скрипить, колонка раз через раз воду нагріває, кран протікає, пральна машинка зламалася.
Але ці всі проблеми ніщо в порівнянні зі словами Каті. Вона 6 років жила зі мною, а тут просто викинула з родини, наче сміття. Ну хіба я її так виховала? За що мені така відплата?
Ця розповідь викликала у нас сльози. А що Ви відчуваєте після прочитаного? Що б Ви могли порадити нашій читачці?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!