Донька продала мою хату і виїхала до Канади. Мені просто нема де жити! У розпачі наважилась на крок, про який раніше й подумати не могла…

Свого старшого сина я залишила у 2 роки. Він жив зі своїм батьком в Тернополі й ніколи не знав любові рідної матері. Це мій великий гріх, з яким живу усе життя.

Річ у тім, що я завагітніла у 18 років. Анатолію було 25, він був розумним чоловіком, юристом, мав гарну роботу. Я ж була зовсім не готова. Спочатку ми одружилися, я народила. А тоді поїхала на навчання. Закохалась в одного студента і захотіла покинути першого чоловіка, але він тоді заявив:

– Хочеш — йди, та Дмитрик залишиться зі мною. 

Не знаю, що тоді я собі думала. Та судитися з Анатолієм сенсу не було, він мав зв’язки й гроші, а я була ніким. До всього — навіть мої батьки підтримали не мене, а зятя. 

Дмитрику було всього 2 рочки, коли я пішла. Він щиро вірив, що я повернусь. Зараз серце розривається від самого згадування. А тоді моя голова взагалі не працювала.

Три роки я жила зі своїм студентом, а тоді ми переїхали разом до його рідного Миколаєва. Та стосунки в нас однаково не склалися. Врешті ми розбіглися. Часто я думала повернутися, але добре знала — Анатолій не пробачить. Одного разу наважилась і все ж зателефонувала. Відповів хлопчик. Я відразу зрозуміла, це Дмитрик:

 – Алло! 

 – Це Дмитрик?

 – Так! А це хто?

– Як твої справи?

 – Мама каже, що з незнайомими не можна говорити. Батькам щось передати?

 – А де вони?

 – Тато на роботі, а мама в магазин пішла.

 – Нічого їм не кажи. Бувай.

Я не могла далі говорити, сльози заливали очі. Та втішала себе, що Дмитрик має гарну сім’ю і маму кращу за мене.

З часом я знайшла роботу, влаштувалася. А тоді зустріла Андрія. Він був дуже добрий до мене. Я зрозуміла — доля дає мені ще один шанс. Ми одружилися, і в 32 роки я народила донечку — Ларису. 

Все було чудово, та думки про сина не покидали мене. Одного разу я наважилась і зателефонувала Анатолію. Ми довго говорили  врешті він зізнався, що не шкодує, що все так склалося. 

 – Дмитрик знає правду. Я не міг йому брехати.

 – Він мене ненавидить?

 – Він ображений. Хоча й не говорить про це. Якщо хочеш приїжджай на його випускний.

Пошепки

Я довго думала, а тоді придбала квиток. Моя зустріч з сином була зовсім не такою, як я мріяла. Він відреагував спокійно. А тоді сказав, що не бачить сенсу нам спілкуватися. Мені було боляче, та я змирилася. Повернулася додому і продовжила жити.

Роки минали. Моя донька виросла. Та раптово прийшла в наш дім біда — одного ранку мій Андрій просто не прокинувся, сказали — тромб. Мені було дуже важко змиритися з втратою чоловіка. Лариса не мала часу мене втішати, вона навчалась. 

Після смерті чоловіка в нас почались фінансові проблеми. Тоді я вирішила поїхати на заробітки. Так і зробила. Це врятувало нас від боргів. Я надсилала донечці гроші, вона зробила в нашій квартирі гарний ремонт, придбала автівку. Згодом Лариса вийшла заміж. А тоді народила хлопчика. Я змогла приїхати тільки на хрестини. 

Одного разу на роботі я підняла бабусю, яку доглядала. Тієї миті різкий біль пронизав усе моє тіло. Я не могла поворухнутися. Мене забрали в лікарню. Виявилось, що маю серйозну грижу. Мене прооперували, та повернутися до роботи я вже не могла. Поки я лежала в лікарні в Україні почалась війна. Я телефонувала донечці:

 – Доню, збирайтесь усі і їдьте сюди, в Італію.

 – Мамо в нас інші плани, не переймайся.

Я не розуміла про що вона говорить. Та спокою мені не було. Врешті вирішила їхати додому. Пересувалась дуже важко. 

Я телефонувала Ларисі, аби повідомити, що їду. Та ніхто не відповідав. Я страшенно переймалася. Врешті, коли я вже була в дорозі, донька подзвонила:

 – Мамо, ми виїхали в Канаду, як біженці, по програмі.

 – Усі разом?

 – Так, це був єдиний шанс.

 – А у квартирі хто? Я їду додому. Де ключа взяти?

 – Мамо, ми мусили продати квартиру. Гроші були потрібні. 

Від цих слів мені стало зле. Куди я їду? Що мені робити?

Врешті з автовокзалу я приїхала просто в лікарню. Була хвора й нікому не потрібна у країні, де війна. 

Я не знала, що робити. В розпачі зателефонувала Анатолію і все розповіла. Я не розраховувала на поміч, та за два дні до мене в лікарню прийшов Дмитро. Такий дорослий чоловік.

– Привіт. Я приїхав. Забираю тебе в Тернопіль. В Миколаєві небезпечно.

– Я не хочу бути тягарем. Ти не маєш цього робити.

– Не маю, але зроблю. Якийсь час житимеш з нами, а там подивимось.

Ми приїхали в Тернопіль. Дмитро має власний будинок, де живе з дружиною і дітьми. Вони прийняли мене дуже добре. Усі зароблені гроші, які я не встигла вислати Ларисі з Італії, я віддала синові. Не знаю, чи він зміг пробачити, та я не перестаю дякувати Богові за його доброту. Як вважаєте, я заслуговую на другий шанс, на прощення?

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Напишіть нам в коментарях у Facebook!