Я сорок років працювала вихователькою в дитячому садку. І як ніхто знаю, як треба дітей навчати. Усі завжди дослухалися до моїх порад. Лишень рідна донька ними нехтувала. Уявляєте, як це прикро?
Не буду приховувати – я прихильниця суворого виховання. Аналізую усі роки своєї роботи. От раніше ми все робили правильно і діти зростали дисципліновані, в 5 років були вже самостійними, могли самотужки помитися, речі поскладати, поприбирати після себе. Згодом на роботі нам сказали не тиснути на дітей, не дай боже не сварити – і почалось. Поступово вся дисципліна зникла.
А тоді батьки ще й скаржитися на мене почали. Мовляв, діти мене бояться. От і відправили мене на пенсію. Лиш нехай ті батьки згодом не скаржаться, що діти від рук відбилися. Матимуть ще клопіт.
Але мова не про це. Моя донька Настя також завжди стверджувала, що я надто сувора.
– Мамо, я все життя вдома поворухнутись боялась, так не можна!
– То краще, як твої – хату перевертають і навіть не реагують на зауваження?
Вона стверджувала, що малюкам треба все дозволяти, аби вони росли вільними індивідуальностями. А як не бачу нічого доброго, як онук в чотири роки іграшки поскладати не хоче. А онука у 2 досі в підгузках ходила. Це ж сором який. Дитина на горщик не ходить, хоча вже й бігає і говорить. А Настя казала, що все це нормально.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Скільки разів я до неї приходила – діти навіть на обід не спали. Просто мало не цілодобово бігали по хаті й кричали. Лишень телефони могли їх заспокоїти. Та щойно я намагалась якось їх виховувати – вона ображалась.
– Не травмуй моїх дітей! Я не хочу, щоб вони потім до психіатра ходили!
Врешті я залишила все, як є і більше не втручалась. І все б нічого, але минуло кілька років і Настя вирішила розлучитися. Зять знайшов собі іншу. Донька не довго думала, прийшла одного дня до мене й заявила:
– Я їду на заробітки, а дітей з тобою лишаю!
– Ти б хоч спитала, чи я хочу. Розпустила їх вщент, а тепер я якось впоратись маю.
– Ти що мені щастя не хочеш? Я влаштуюсь і їх заберу.
Минув рік. Я мало з глузду не з’їхала з цими дітьми, вони просто неврівноважені. Ледве дочекалась приїзду Насті. Наче до свята готувалась. І тут донька видала:
– Я ще не можу їх забрати! Потерпи ще рік. Розумієш, в мене там є один німець, дуже гарна партія. Дай мені все влаштувати, він не проти дітей, але трохи згодом.
– Е, ні! Хочеш живи з ними тут, хочеш – там, але я з ними не залишусь!
Донька страшенно образилась і відтоді зі мною не спілкується. Дітей забрала, але й досі нікуди не поїхала. Наостанок сказала, що це через мене в неї нічого не вийшло.
От скажіть, хіба ж я маю терпіти цих бешкетників? Результат її виховання!
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!