Нещодавно я збагнула, що все життя жила неправильно. І взагалі, мають рацію егоїстичні батьки, котрі в першу чергу дбають про себе, а лише згодом – про дітей. Та я не така.
Я завжди думала про добробут донечки. В складні роки, коли грошей зовсім бракувало, я купувала їй гарну їжу, сама ж давилася кашею. Замовляла Лізі нову сукню, а для себе шукала одяг на секонд-хенді. Тішилась зі здобутків своєї дитини, жила її успіхами.
Аби Ліза могла навчатись в медичному інституті, я продала батьківський будинок в селі. Згодом довелось ще й позичати. Та доня вивчилась на лікаря, отримала гарну роботу, а тоді й заміж вийшла. Її Ігор – травматолог, його цінують, чудова партія.
Рік тому донька народила. Тепер вона в декреті та дуже заклопотана. Часом я їй допомагаю, та це важко, адже живу на іншому кінці міста. Та нещодавно я їздила у справах в її район. Чотири години простояла в черзі в держустанову, страшенно стомилась. Тоді вирішила піти до Лізи провідати й перекусити.
Коли зайшла, побачила, що донька страшенно заклопотана. В оселі не прибрано. Та й вона без настрою.
– Доню, що сталося?
– Малий увесь день плаче. Страшенно стомилася.
– Давай допоможу.
– Ну, поколисай його трохи, а я швидко приберусь.
Я взяла онука на руки, а Ліза почала прибирати. Вже сутеніло, я страшенно хотіла їсти, адже з ранку й крихти в роті не було. Врешті наважилась попросити.
– Доню, маєш щось перекусити, вже шлунок болить від голоду.
– Хіба бутерброд з чаєм зроблю.
– Ну, нехай.
Якщо вас зацікавила ця історія – шукайте більше зворушливих та життєвих оповідок за посиланням – https://t.me/+Wi4_EbzXw7Q5M2Zi
Я не могла повірити, що за весь день Ліза нічого не приготувала. Врешті зять от-от мав приїхати з роботи. Ну, як так. Я вже думала сама ставати до плити готувати. Аж раптом увійшов Ігор. І тоді Ліза дістала з холодильника суп, картоплю і котлети, почала все це гріти. За кілька хвилин вона накрила на стіл. Та виставила лише дві тарілки – собі й чоловікові. Я сиділа в кутку, наче сирота, а на очі навертались сльози.
– Мамо, посидь з малим у кімнаті. Хоче, телевізор подивись.
– Ти знаєш, я вже додому поїду, пізно.
Так прикро було через цей випадок. Два дні я донечці не телефонувала, все чекала, що перепросить. А тоді не витримала.
– Ти скажи, як так можна, мамі навіть миску супу пошкодувала.
– Мамо, ти ж бачила, я нічого не встигла. А з учора залишилось зовсім трохи, на нас двох.
– Я б сама не їла, а свою мати б нагодувала.
– Як ти так можеш, ти ж знаєш – я годую дитину. Й без того молока мало.
– Прикро, що ти не розумієш, як не гарно вчинила.
Я поклала трубку. В голові не вкладалось, що я виховала таку невдячну дитину. Не знаю, як надалі ми будемо спілкуватися. Мені б крихта в горло не полізла, якби поруч голодна ненька сиділа. Чи можливо я перебільшую? Як вважаєте?
Більше цікавих життєвих історій тут – https://t.me/+xOpeSMR55r5hZTIy
Напишіть нам в коментарях у Facebook!